Розділ 9

Я поспішала додому, майже не дивлячись по сторонах, міцно притискаючи до себе мішок з їжею та туго зав'язаний платок із монетами. Хай це рішення було тимчасовим, хай воно не могло тривати вічно, але хоча б сьогодні у нас буде їжа. А я знайду спосіб, як забезпечити дітей у майбутньому.

Вулиці почали здаватися схожими одна на одну, і на мить мені здалося, що я заблукала. Але, зробивши кілька глибоких вдихів і згадавши шлях, я все ж знайшла дорогу. Будинок показався попереду, і на душі стало набагато  легше. Ще трохи — і я знову побачу Терренса та Мадлен.

До речі, про дівчинку! Як тільки розберуся з провізією, обов'язково почну налагоджувати контакт із нею. Її не можна ігнорувати. Маленькій потрібна мати. Ох, я це нарешті озвучила!

Як же мало мені знадобилося часу, щоб у душі прийняти цих дітей! Магія та й годі, але я відчувала їх, як своїх. Рідненьких! Дорогоцінних! Ніби вони стали дітьми Еліанор помилково, а завжди належали мені.

Я похитала головою. Дивно! Незрозуміло! Але так є.

Підійшовши до дверей, я постукала, намагаючись зробити це не надто голосно, щоб не налякати дітей. Через мить зсередини почувся тонкий, але тривожний голос Терренса:

— Хто там?

— Це я, Терренс, — швидко відповіла, намагаючись, щоб мій голос звучав заспокійливо.

За дверима почувся рух, і через кілька секунд вони розчинилася. Хлопчик стояв на порозі, дивлячись на мене з явним полегшенням. Але його погляд тут же впав на великий мішок у мене за плечем, і очі розширилися від здивування.

— Мадам... це все ви принесли? — його голос тремтів, і в ньому змішалися здивування та радість.

— Звісно, я, — усміхнулася я, обережно проходячи всередину й ставлячи мішок на підлогу. Плече трохи нило від ваги, але зараз це не мало значення. У нас була провізія! Ура! Примара голоду відступила!

Терренс підбіг до мішка, обережно торкаючись його країв, ніби не вірячи, що це все справжнє. Його пальці нервово пробіглися по грубій тканині, і він підняв на мене повний захоплення погляд.

— Ви знайшли їжу... стільки їжі! — прошепотів він. — Як... як вам це вдалося?

Я присіла поруч із ним, втомлено зітхнула, але все ж усміхнулася.

— Давай просто скажемо, що у мене свої методи, — сказала я з легкою загадковістю, а потім, трохи нахилившись до нього, додала жартівливо: — Іноді бути дорослим має свої плюси.

Хлопчик пирхнув, але не зміг стримати широкої усмішки. Його очі блищали від радості.

— Давай, допомагай розвантажувати, — сказала я, підводячись. — У нас із тобою є робота.

Ми з Терренсом перенесли мішок на кухню й почали розбирати продукти. Я крутилася по кімнаті, розподіляючи провізію по полицях і ящиках, відчуваючи, як напруга останніх двох днів нарешті послабилася.

Буханець хліба знайшов своє місце на столі, мішечок із цукром акуратно ліг поруч із сіллю, а масло й сир вирушили в прохолодний кут комори. Усе було таким простим і буденним, але саме в цьому я знаходила надзвичайне задоволення.

У якийсь момент, захоплена розподілом провізії, я почула тихий схлип. Завмерши, я озирнулася. Терренс стояв біля дверей, притискаючи до грудей мішечок із борошном, і по його щоках текли сльози.

Раптом охопивший мене переляк швидко змінився розумінням.

— Терренсе, що сталося? — м’яко запитала я, підходячи до нього й присідаючи, щоб бути на одному рівні з його очима.

Він витер очі долонею, але нові сльози тут же навернулися на місце попередніх.

— Я... я просто давно не бачив стільки їжі, — пробурмотів він, трохи захлинаючись. — Дякую вам, мадам... дякую за все.

Усміхнувшись, я обережно простягла руки й, не вагаючись, обійняла його. Він спочатку завмер, ніби не знаючи, як реагувати, але потім несміливо обійняв мене у відповідь.

— Усе гаразд, — прошепотіла я, погладжуючи його по спині. — Тепер так буде завжди. Я обіцяю.

Коли він трохи заспокоївся, я відпустила його, усміхнулася й додала:

— Знаєш що, Терренсе? Досить із цією “мадам”. Ти можеш називати мене Ясею, коли ми вдома й поряд немає сторонніх. Або навіть ма...

Я не встигла договорити. З-за дверей, мов вихор, вискочила Мадлен, і перш ніж я встигла щось зрозуміти, дівчинка кинулася на мене з кулачками.

— Ти нам не мама! — кричала вона, її обличчя почервоніло від гніву, а очі були повні сліз. — І ніколи не будеш!

Я розгублено завмерла, зовсім не очікуючи нападу, намагаючись усвідомити її реакцію, але вже за секунду зрозуміла, що переді мною — не просто злість. Це було горе. Глибоке, справжнє, яке вирвалося назовні, немов буря.

— Ти... — ридала вона, продовжуючи бити мене в груди своїми маленькими кулачками. — Ти не мама!

— Мадлен... — тихо сказала я й, незважаючи на її спротив, обняла її міцно, щоб вона не могла вирватися. Вона звивалася, та я тримала її, обережно, але впевнено.

Поступово її ридання стали тихішими, а спротив ослаб. Дівчинка обм’якла в моїх руках, тихо ікаючи, її сльози все ще котилися по обличчю.

— Я не твоя мама, це правда, — сказала я, дивлячись їй прямо в очі. — І я ніколи не зможу замінити її. Але знаєш що? Я можу бути тією дорослою, на яку ти завжди зможеш покластися. Я буду поруч, щоб допомогти тобі. Завжди. Ти не одна.

Мадлен дивилася на мене, її заплакане обличчя трохи здригнулося, а потім вона знову розридалася, вже в моїх руках, не намагаючись вирватися. А потім і зовсім тицьнула своє личко в ті самі  груди, яку до цього била кулачками.

Я колихала її, немов немовля, притискаючи до себе, поки вона не затихла.

Її дихання стало рівним, і я зрозуміла, що вона заснула прямо в моїх обіймах. Терренс мовчки стояв поруч, його обличчя виражало суміш полегшення та здивування.

— Усе буде добре, — прошепотіла я, скоріше собі, ніж комусь іще. — Ми впораємося. Разом.

Я обережно підвелася, все ще тримаючи обм’яклу Мадлен у руках. Її дихання було рівним, але обличчя залишалося трохи насупленим навіть уві сні, а на щоках виднілися вологі доріжки від сліз.