Розділ 8

Деякий час відвідувачки, які ще залишалися в магазині, мовчки й відверто розглядали мене. Їхні погляди бігали  по мені туди-сюди, ніби оцінюючи не лише мій зовнішній вигляд, а й саме моє право перебувати тут. Після паузи вони почали йти до виходу, намагаючись зробити вигляд, що лишають магазин у своїх справах, хоча демонстративність їхньої поведінки була очевидною.

Останніми вийшли дві жінки. Перша — дама років сорока, у консервативній сукні, яка робила її ще більш незграбною, ніж вона була насправді. Друга — молода дівчина з гордовитим поглядом, піднятим підборіддям і трохи наглуватою посмішкою. Вони навіть не намагалися приховати презирства, кидаючи косі погляди, перш ніж гордо розчинити двері й вийти.

Я знизала плечима, намагаючись не звертати уваги, й натягнула найсолодшу усмішку, на яку тільки була здатна. Рішуче попрямувавши до прилавка, я привіталася:

— Добрий день, місіс Олріс.

Жінка, яка стояла за прилавком, повільно обернулася до мене. Вона була невисокою й кремезною, її широке обличчя з м’ясистим носом і примруженими очима виражало відверте невдоволення. Тонкі губи були міцно стиснуті, а руки, почервонілі від постійної роботи, вперлися в боки.

— Чого тобі? — різко запитала вона, дивлячись на мене так, наче я принесла сюди якусь  заразу.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій.

— Я прийшла запропонувати вам… — почала я, обережно ставлячи коробку на прилавок.

Але вона не дала мені навіть договорити.

— Мене не цікавлять твої брудні ганчірки! — відрізала місіс Олріс.

Я кліпнула, трохи отетерівши від її тону, але все ж таки спробувала продовжити.

— Послухайте, це гарні речі, — сказала я, намагаючись говорити м’якше. — Тканина відмінної якості, шиття акуратне. Думаю, вони могли б…

— Думаєш? — вона насупилася ще більше, її голос став гучнішим. — Думаєш, я купуватиму мотлох у такої, як ти?

— У такої, як я? — перепитала я, відчуваючи, як  обличчя стає червоним.

— Ти не розумієш? — пирхнула вона, нахиляючись трохи ближче. — Відьма, яка зв'язується з темними силами! Досить обманювати людей! Забирайся з мого магазину, поки я не покликала вартових!

Її слова луною відбилися в моїй голові. Я спробувала заперечити, намагаючись тримати голос рівним:

— Ви помиляєтеся. Я не відьма, я просто...

— Мені байдуже, хто ти, — перебила вона, махнувши рукою в бік дверей. — Зникни звідси. А якщо ще раз з'явишся, я сама подбаю, щоб тебе викинули з міста!

Зібравши залишки своєї гідності, я випросталася, забрала коробку з прилавка і відповіла якнайспокійніше:

— Вибачте що потурбувала.

— Йди звідси! — різко кинула вона вслід, навіть не глянувши в мій бік.

Вийшовши за двері, я зупинилася на сходах магазину, відчуваючи, як мене огортає важке розчарування. Краєм ока я помітила, як люди на площі знову почали оглядатися, щось обговорюючи між собою.

Я зробила глибокий вдих, поправила коробку й пробурмотіла:

— Ось і сходила ти за продуктами, Ясю.

Але що ж тепер робити? Куди йти?! Це єдиний магазин на все містечко. Можливо, у сусідньому населеному пункті є інші, але туди ще потрібно дістатися. На транспорт знову ж  таки потрібні кошти! Ні-ні, треба придумати щось іще.

Я обернулася і знову подивилася на господиню магазину, яка старанно робила вигляд, що працює, але насправді крадькома стежила за мною.

Хмм... Цікаво... А якщо... Ха-ха, варто спробувати.

Знаєш що, голубонько, зараз я тобі влаштую!

Згадавши, як мама, інтелігентна, але сильна і винахідлива жінка, вміла давати відсіч хамам, я вирішила діяти. Вона завжди була спостережливою та кмітливою, і саме цей спосіб  я збиралася застосувати до місіс Ольріс.

Знову зайшовши до крамниці й упіймавши здивований погляд господині, я почала повільно проводити рукою по товарах, тихо бурмочучи собі під ніс незрозумілі слова. Спочатку шокована моєю нахабністю, місіс Ольріс швидко опанувала себе й спробувала вигнати мене:

— Я ж сказала тобі, щоб ти забиралася звідси! — її голос тремтів від обурення й, можливо, прихованого страху.

Я підняла на неї погляд і зобразила найзловіснішу усмішку, на яку тільки була здатна. Завершивши своє бурмотіння на високій ноті, я пильно подивилася їй прямо в очі.

— Ти права, — прошипіла я загрозливо. — Я справді відьма. Страшна і зла!

Міміка господині крамниці підказала, що я на правильному шляху. Вона замовкла і різко зблідла, відступивши й притиснувшись до стелажа за своєю спиною.

Хотілося тріумфально захихотіти й вигукнути "Бууууу", але я стрималася, вирішивши не псувати гру, а дотискати клієнтку, так би мовити:

— Поруч зі мною всі гинуть. Думаєш, твій чоловік, містер Ольріс, помер просто так?

По обличчю жінки я зрозуміла, що влучила в самісіньку десятку. Вона й справді боялася мене і, схоже, вважала смерть чоловіка наслідком дії темних сил. Я просто озвучила й підтвердила її думки.

Не зупиняйся, Ясю, сьогодні на твоєму столі буде їжа, а в когось мокрі простирадла й безсоння.

— Що... що ти таке кажеш? — прошепотіла вона, розширивши очі від жаху й ще щільніше втиснувшись у стелаж, від чого залізні банки з якимись консервами небезпечно захиталися.

— Ти й сама знаєш, про що я, — відповіла я тихо, зробивши крок уперед. — Той, хто наважується перечити мені, ризикує всім. Твій чоловік, наприклад, минулого разу відмовив мені, і ось... бачиш результат.

Її руки затремтіли, вона судомно вчепилася в край прилавку.

— Що тобі потрібно? — ледь чутно запитала вона.

Я усміхнулася м’яко, наче нічого й не сталося.

— Усього лише невеличка угода, — сказала я спокійно. — Ти купиш у мене ці сукні за справедливою ціною, і ми забудемо про всі непорозуміння між нами.

Сумнів промайнув на її обличчі, але варто було мені підняти руку і дуже ніжно провести нею по прилавку, як вона тут же нервово кивнула, не зводячи з мене очей.