Розділ 7

Сказати — це одне, а зробити — зовсім інше. Забагато у цьому домі кричало про повний занепад. Але, незважаючи на це, я вирішила дати йому ще один шанс. Якщо Еліанора щось залишила, це могло бути заховано краще, ніж щоденник чи старе плаття.

Я ще раз пройшлася по кімнатах, уважно оглядаючи кожен куток, зазираючи у шафи, шухляди, навіть під ліжка. Але, на жаль, результат залишався тим самим. Жодних грошей, жодних коштовностей — нічого, що могло б хоч якось допомогти у складній ситуації.

Повернувшись на кухню, я побачила Теренса і Мадлен, які про щось шепотіли, сидячи за столом.

— Добрий ранок, Мадлен, — привіталася я, але дівчинка мовчки підвелася, задерла свій кирпатий носик і вийшла з кухні.

Я провела її уважним поглядом, роздумуючи, чи варто спробувати поговорити зараз, чи відкласти це на потім.

Мабуть, краще відкласти. У мене є важливіші справи, які потрібно вирішити. Та й досвід підказував, що з такими розбалуваними "принцесами" краще поводитися інакше.

Знизавши плечима, я звернулася до хлопчика.

— Теренсе, — почала я, сідаючи навпроти. — Ти можеш мені пояснити, як тут працює грошова система?

Хлопчик заморгав, очевидно здивований питанням, але все ж спробував відповісти:

— У нас є… монети. Срібні та золоті. Ще бувають мідні, але вони мало чого варті. Усе… усе залежить від ваги монети.

Я кивнула, роблячи вигляд, що розумію.

— А ваша мама як продавала речі? У неї був якийсь покупець?

Теренс трохи стиснувся, ніби згадавши щось неприємне.

— Так, — сказав він невпевнено. — Був ску… скуповувач. Містер Чарльз Олріс. Він часто приходив сюди, щоб забрати те, що мама продавала.

— А як його можна знайти? — обережно уточнила я, вже прикидаючи, що можна було б продати.

— Він… помер, мадам. Кілька тижнів тому. Його дружина тепер веде справи. Але… вона сказала, що більше нічого у нас не купить.

— Чому?

Хлопчик зітхнув і опустив голову.

— Вона… вона ненавидить маман. Після того, як мама позичила у них гроші й не повернула, місіс Олріс сказала, що більше не хоче мати з нами справу.

Я заплющила очі, намагаючись утихомирити роздратування. Ще одна проблема, залишена Еліанорою.

— А є інші? Ті, кому можна щось продати?

Хлопчик із жалем похитав головою.

— Ні, мадам, наше місто дуже маленьке, і тут є тільки місіс Олріс. Вона також власниця єдиної крамниці. У неї все: продукти, тканини, навіть свічки. Але… вона дуже зла.

Я задумалася. Якщо Олріси дійсно володіли єдиною крамницею в окрузі, сваритися з ними було б нерозумно. Ех, Еліаноро, чому замість краси тобі не дали хоч краплю розуму?

Риторичне питання, очевидно. Але я вирішила, що варто спробувати поговорити з цією місіс Олріс. Можливо, мені вдасться з нею домовитися.

— Гаразд, — нарешті сказала я. — Де знаходиться її магазин?

Хлопчик випрямився, і в його очах майнуло здивування.

— У центрі міста, мадам. Великий будинок із вивіскою. Але ви точно хочете туди йти?

Я усміхнулася, намагаючись виглядати впевненою, хоча всередині мене все переверталося від страху. Сама? У новому світі? Серед людей, які явно недолюблювали попередню власницю? Жах! Але я вже пообіцяла цьому хлопчику ситість і безпеку й маю дотриматися слова.

— Звісно, хочу. Ми ж не можемо просто сидіти тут і чекати дива, правда?

Він кивнув, але його погляд залишався настороженим.

— Я покажу вам дорогу, мадам, — тихо запропонував він, але я похитала головою.

— Ні, Теренсе. Ти залишишся тут і подбаєш про сестру. Це моя справа, і я розберуся.

Хлопчик хотів заперечити, але, зустрівшись із моїм рішучим поглядом, лише кивнув.

Поговоривши з ним і доручивши цього разу прибирання на кухні йому (не те щоб я сумнівалася в його здібностях, просто мене дратувало, коли такий маленький хлопчик не "допомагав", а саме звалював на себе обов’язки), я вирушила обирати товар для продажу.

Шафа, яка ще вчора викликала роздратування, тепер здавалася мало не благословенням. Я відкрила її і, попри яскравість нарядів, зітхнула з полегшенням. Звісно, теоретично, вартість цих речей могла бути не такою вже й високою. Але навіть побіжний погляд на якість тканин і оздоблення свідчив про протилежне. Еліанора, зі своєю любов’ю до розкоші, ніколи б не купила щось дешеве чи буденне.

Я почала уважно перебирати сукні, обережно витягуючи їх із шафи. Теплі зимові вбрання з щільною підкладкою та хутряними елементами я одразу відклала вбік. Вони виглядали найдорожчими, але саме тому вирішила їх залишити.

— Зараз же літо, — пробурмотіла я собі під ніс, розправляючи черговий рукав. — Але хто знає, які тут зими? У крайньому випадку ці накидки можна буде використати за призначенням.

Легкі сукні з шовку, батисту та атласу, навпаки, могли бути продані швидше. Вони були святковими, але не такими практичними, а значить, менш потрібними в господарстві.

Вибравши дві найбільш яскраві сукні, які своїм пишним виглядом кричали про святковість і розкіш, я відклала їх убік. Одна була світло-блакитною з витонченою вишивкою, а друга — кремового відтінку з легкими мереживними вставками.

Мій погляд упав на пару рукавичок, акуратно складених у шухляді шафи. Тонка шкіра, м’яка на дотик, явно була дорогою. Ці рукавички я теж вирішила продати.

— Хоч трохи грошей, — пробурмотіла я, складаючи їх і додаючи до суконь.

Тепер потрібно було переодягнутися й самій. По-перше, плаття, що було на мені, явно потребувало прання. А по-друге, не варто було привертати зайвої уваги, особливо враховуючи, що я йду до жінки, яка явно недолюблює мою попередницю.

Я вирішила одягнути щось скромне й стримане.

Для цього я вибрала чорну закриту сукню, яка виглядала радше строгою, ніж розкішною. Вона була значно простішою за все інше в шафі й ідеально підходила для походу в місто. Б’юся об заклад, що Еліанора вдягала її лише кілька разів у житті, але зараз вона здавалася мені особливо доречною.