Розділ 6

Спина і шия боліли жахливо. Плечі, здавалося, закам’яніли, і я не розуміла причину, поки не спробувала змінити положення. Ось тоді під моєю правою щокою щось зашурхотіло.

Зі стогоном я підняла голову зі столу й розправила плечі, ледве розплющивши очі.

Огляд заважав один із рахунків, що прилип до обличчя. Вночі я настільки захопилася їх переглядом і сортуванням, що зовсім вибилася з сил і просто заснула за столом.

З плеча зісковзнула ковдра, м’яко впавши на підлогу. Я провела рукою по шиї, намагаючись розім’яти затерплі м’язи, і раптом зрозуміла: хтось мене накрив. Це явно був Теренс. Золотий хлопчик. Хто ж іще?

Я піднялася зі стільця, потягнулася, відчуваючи, як ниє кожен м’яз, і кинула погляд у вікно. На вулиці вже повноцінно царював ранок, м’яке сонячне світло пробивалося крізь завіси, наповнюючи кімнату теплом. Але мою увагу привернуло інше.

З кухні доносилися звуки — легкий шурхіт, цокання, тихий стукіт металу об чавун. Заінтригована, я пішла на звук.

Щойно я зайшла, картина, що постала переді мною, змусила мене мимоволі усміхнутися й тепло зітхнути.

Теренс стояв біля невеликого вугольного вогнища, вмонтованого в кухонний камін. Крихітна чавунна сковорідка лежала на спеціальній залізній решітці, а під нею мерехтіли вуглинки, даючи достатньо тепла для готування. В одній руці хлопчик тримав довгу металеву лопатку, якою акуратно перевертав яйця. На іншій руці звисала полотняна ганчірка — очевидно, щоб не обпектися.

Почувши мої кроки, він різко обернувся, і його обличчя миттєво залило легке рум’янце.

— Мадам! — вигукнув він, ніби я застала його за чимось недозволеним. — Сніданок майже готовий! Я… я вже закінчую.

— Теренсе, — тихо сказала я, обіпершись на одвірок. — Ти встав так рано, щоб це зробити?

Хлопчик зам’явся, ніяково переступивши з ноги на ногу.

— Ви… ви так втомилися вчора, — пробурмотів він, не дивлячись мені в очі. — Я подумав… Ну… що ви голодні.

Від його слів стало якось тепло. Я зробила крок уперед і поклала руку йому на плече.

— Ти просто диво, — щиро сказала я. — Справжнє диво.

Теренс здригнувся, але швидко повернувся до яєць, явно зніяковілий від похвали.

— Сідайте, мадам, — кинув він через плече, знову зосереджуючись на сковорідці. — Ще трохи, і все буде готово.

Я спершу подумала зробити все сама, але потім передумала й вирішила не сперечатися. Просто мовчки сіла за стіл, спостерігаючи, як цей маленький хлопчик, який, по ідеї, мав би бути безтурботною дитиною, бере на себе турботу про дім і навіть про мене.

Серце стиснулося. Але я лише всміхнулася, усвідомлюючи, що, можливо, вперше за довгий час цей дім дізнається, що таке справжня турбота.

В грудях защеміло. Але я лише всміхнулася, усвідомлюючи, що, можливо, вперше за довгий час цей дім дізнається, що таке справжня турбота.

Теренс закінчив готувати, спритно переклав яйця на дві тарілки й поставив одну переді мною, а іншу — напроти, на інший бік столу. Його рухи були швидкими, майже механічними, ніби він давно звик до цієї ролі.

— Дякую, — подякувала я, відчуваючи легке хвилювання від того, як щиро цей хлопчик старався.

Однак, перш ніж приступити до їжі, я краєм ока глянула на двері.

— А Мадлен? — запитала я, піднімаючи вилку. — Вона вийде чи знову відмовляється їсти?

Теренс почервонів, затнувся, а потім ледь чутно пробурмотів:

— Це… це для неї.

Я завмерла, моя рука з вилкою зависла над тарілкою.

— Що? — перепитала я, і раптова здогадка пройняла мене, як блискавка. — А де твій сніданок?

Хлопчик остаточно зніяковів, відвернувся, ніби сподівався, що я не почую його тихої відповіді:

— Я не голодний, мадам.

Усе всередині мене стиснулося. Зробити правильні висновки було справою однієї хвилини. Після прочитаного в щоденнику я, здається, вже була експертом із сімейних справ Кларенсів.

Відклавши вилку, я рішуче пересунула свою тарілку на інший бік столу.

— Теренсе, — почала я твердо, але без різкості, — сідай і їж.

Він обернувся до мене, і в його очах застигло щось схоже на жалібне нерозуміння.

— Але… вам не сподобався сніданок? — запитав він із таким відчаєм, що мені стало боляче за нього.

Я не витримала. Підвівшись, підійшла до нього, присіла навпочіпки, щоб не дивитися згори вниз. Його великі очі, сповнені тривоги, зустріли мій погляд. Я обережно взяла його маленьку теплу ручку, вже вкриту першими мозолями.

— Теренсе, — м’яко сказала я, дивлячись прямо в його зніяковіле обличчя. — Мені дуже сподобався сніданок. Ти чудово готуєш. Але… Дорослі мають дбати про дітей, а не навпаки.

Він дивився на мене, явно не розуміючи, про що я говорю.

— І поки я тут, я подбаю про те, щоб у вас із Мадлен було все необхідне. Це моя обіцянка.

Я знала, що ці слова не змінять його життя миттєво, але для мене було важливо донести до нього, що тепер він не один. Піддавшись пориву, я простягнула руку й обережно погладила його по голові. Його світле волосся виявилося м’яким на дотик, але сам хлопчик застиг, мов статуя, не рухаючись ні на міліметр.

Серце моє стиснулося вкотре. Ця дитина явно не знала, що таке ласка. Навіть простий дотик став для нього чимось незвичайним.

— Усе добре, — тихо додала я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально заспокійливо.

Теренс нарешті повільно кивнув, але в його очах майнула неприхована розгубленість. Він не знав, як реагувати. Я м’яко відпустила його руку й усміхнулася.

— А тепер сідай і їж, — сказала я, підводячись.

Він підкорився, але його рухи були невпевненими, ніби він усе ще намагався усвідомити, що сталося. Сівши за стіл, він обережно взяв вилку, кидаючи на мене насторожені погляди.

Я присіла, стримуючи нахлинуті емоції. Цей хлопчик заслуговував на значно більше, ніж те, що йому довелося пережити. І я збиралася зробити все, щоб він це отримав.

Уважно спостерігаючи, як Теренс ледь торкався їжі, ковиряючи виделкою в своїй тарілці, я дедалі більше відчувала наростаюче занепокоєння. Не те щоб я сама звикла до розкоші чи достатку, але інтуїція підказувала, що ситуація набагато гірша, ніж здається.