Розділ 2

Вперше це сталося через півтора року після того, як я кардинально змінила своє життя.

Це був вихідний, здається, субота. Мами не було вдома, і я вирішила провести весь ранок у ліжку. Останнім часом мене долала якась дивна слабкість і апатія.

Я не знала, що й думати. То списувала все на гормони, які, як не дивно, були в нормі, то на раптово оголошеного Івана, який засипав мене повідомленнями, хоча в його профілі давно оселилася інша дівчина. Вона зовсім не приховувала округлий животик.

Якось вона навіть писала мені, що вагітна від мого колишнього і щоб я не втручалася в їхню сім’ю.

Не сказавши ні слова, я заблокувала її й його, а потім проридала всю ніч, вийшовши на роботу з червоними очима.

Тиждень ходила із згаслим поглядом, а потім зібрала всю волю в кулак і заборонила собі про це думати.

Тож того ранку я була серйозно налаштована відпочити й провести чудовий день удома.

Після сніданку трохи прибирання, потім новий фільм, можливо, комедія, а після…

Дивний звук із вітальні насторожив мене.

Я поставила чашку на стіл і прислухалася. Можливо, мені здалося?

Спочатку все на це й вказувало. У квартирі було тихо, лише старий годинник із зозулею, який дістався від бабусі, рівномірно відбивав час. Але потім, коли я вже заспокоїлася, це повторилося знову.

Тихий шепіт, короткий і несподіваний звук, знову порушив мій спокій.

— Ясмін.

Я здригнулася на стільці й мало не впала. Це було так недоречно й моторошно.

— Хто тут?!

Всупереч логіці та страху, я підвелася й обережно пробралася до вітальні. Але там нікого не було.

Я застигла на місці, завмерши. Тиша обволікла мене, ніби щільна ковдра. Жодних слідів стороннього. Лише старий годинник із зозулею невпинно відраховував секунди, а з вікна тягнув легкий протяг. Нічого незвичайного.

— Мені здалося, — прошепотіла я, сама не вірячи своїм словам.

Повернувшись на кухню, я змусила себе взяти чашку до рук і зробити ковток. Гарячий чай приємно зігрів горло, але тривога й далі роз’їдала мене зсередини. Хотілося вірити, що це був просто випадковий звук, гра уяви, але з того моменту все почало змінюватися.

Спершу це повторилося вдома. Здавалося, в кутку кімнати майнула тінь, за спиною ледь чутно дзенькнула чашка. І знову цей голос. Він звучав ледве помітно, наче легкий подих вітру, але залишав по собі незаперечний слід.

— Ясмін.

Кожного разу я завмирала, прислухаючись до тиші, але, крім власного дихання, нічого не чула. Я боялася розповісти мамі. Як їй пояснити, що я чую голоси? Скажи їй про це — і мене точно відправлять до лікаря. А якщо це справді щось... ненормальне? Можливо, я сходжу з розуму? Чи це знову злощасні гормони, на які завжди можна списати будь-що?

Та голос почав переслідувати мене навіть за межами дому. Якось на роботі я чітко почула, як хтось знову покликав мене по імені. Я запитала, хто це був, але колеги лише здивовано глянули на мене. Ніхто нічого не казав, усі були зайняті своїми справами.

— У тебе все гаразд? — запитала Наталя, наша нянечка, піднявши брови.

— Так, просто... задумалася, — незграбно відмахнулася я, відчуваючи, як кров приливає до щік.

Те саме відбувалося в транспорті, в магазині, навіть у натовпі на вулиці. Незнайомий шепіт звучав так, ніби той, хто говорить, стояв прямо за моєю спиною. Щоразу я різко оберталася, але бачила лише звичайних людей, кожен із яких був зайнятий своїми справами.

Проте найстрашніші моменти наставали вночі. Коли місто засинало, а вулиці вкривала темрява, голос ставав усе наполегливішим. Він більше не шепотів — він промовляв моє ім’я голосніше, вимогливіше. Я прокидалася в холодному поту, вдивляючись у темряву кімнати й відчуваючи, як по спині пробігають мурашки.

— Ясмін... — тягнув голос, наче кликав мене кудись.

Мені здавалося, що стіни стискаються, що щось спостерігає за мною з кутків. Іноді я майже вірила, що за шторою стоїть хтось чужий. Але щоразу, коли вмикала світло, кімната виявлялася порожньою.

З кожним днем мені ставало все важче робити вигляд, що все нормально. Навіть на роботі я не могла зосередитися, ловлячи на собі стурбовані погляди колег. Сон більше не приносив спокою, а зростаюча тривога заповнювала всі мої думки.

Та я не наважувалася звернутися по допомогу. Що я могла сказати? Що чую голос, який кличе мене по імені? Лікарі б списали це на стрес, гормональний збій чи посттравматичний розлад. А якщо вони праві? А якщо я справді втрачаю розум?

І все ж десь у глибині душі я знала: це не просто гра моєї уяви. Цей голос був реальним. І він чогось хотів.

Того самого дня я вирішила, що з мене досить. Прийшовши втомленою з роботи, я зрозуміла, що почала звикати до цього стану, і це було найтривожнішим сигналом.

— Я все розкажу мамі сьогодні, — сказала я сама собі вголос і кивнула прийнявши рішення.

Та мама мала повернутися лише пізно ввечері. Приготувавши вечерю, я вирішила поки прийняти ванну.

Хотілося хоч трохи розслабити м’язи й подумати, як усе пояснити, щоб не налякати маму.

Наповнюючи ванну, я спостерігала, як гаряча вода витікає наповнюючи   білу емаль ванни, піднімаючи легкий пар. Тіло нило від утоми, і я сподівалася хоча б ненадовго відчути полегшення. Усе це — голоси, дивні звуки, мій страх — ніби тягнуло мене в прірву. Але сьогодні я зроблю перший крок до нормального життя. Досить, сама я більше не впораюся.

Кивнувши своєму настрою, я перевірила воду рукою, зменшила гарячу і обережно опустилася у ванну. Тепло огорнуло мене, і я видихнула, відкинувшись назад. Як же добре! Треба частіше так розслаблятися.

Я провела руками по обличчю, змочила волосся, заплющила очі, намагаючись хоч на мить перестати думати. Але тиша тривала недовго.

— Ясмін...

Голос прозвучав тихо, але виразно. Цього разу він здавалося йшов просто з води. Я завмерла, серце забилося так швидко, що, здавалося, ось-ось вирветься з грудей.