Розділ 1

Такої долі я не чекала і не хотіла, але… сталося те, що сталося.

— Мені дуже шкода, Ясю, — перше, що я почула, прийшовши до тями, було тихе й сумне звернення Аглаї Семенівни. Вона дивилася на мене з глибоким співчуттям, але її голос звучав строго, як у лікаря, звиклого до трагедій. — Ми тебе, звісно, врятували, але матку довелося видалити. Пробач, дівчинко. Краще так — без дітей, але жива.

Слова жінки, яка двадцять один рік тому допомогла мені з'явитися на світ, лише посилили потік сліз. Біль, що поглинав мене, здавалося, був майже фізичним. Я ледь дихала, усвідомлюючи, що більше ніколи не відчую радості материнства. Це здавалося не просто ударом — справжньою катастрофою.

Але було ще щось, що розривалося всередині. Іван. Як він це сприйме? Як відреагує? Ми живемо разом вже півтора року, ніколи не обговорювали дітей, але я знала, що він мріяв про них. А його мама? Вона постійно говорила про онуків.

Як тепер сказати їм, що я позбавлена цієї можливості? Звісно, я не просила цю міому і не винна, що ця пухлина виросла в мені, але…

Усвідомлення власної неповноцінності давило, наче важкий тягар, який неможливо зняти.

— Вона твоя, Ніно, — Аглая Семенівна поплескала мою маму по плечу, готуючись піти. Її голос звучав сухо, але я знала — вона переживала не менше за нас. — У неї зараз гормони у хаосі, тому запасися терпінням.

Медики, які щодня стикаються з подібними трагедіями, вчаться ховати свої емоції за професійною бронею. Але Аглаї Семенівні було щиро шкода. Змінити щось вона не могла.

— Дякую, Аглає, — мама витирала сльози, хоча намагалася триматися. — За все.

— Зайди до мене пізніше, — тихо відповіла лікарка й поспіхом вийшла з палати.

Мама сіла поруч на ліжко, її руки були теплими, як у дитинстві. Вона обійняла мене обережно, намагаючись не зачепити шви.

— Донечко, — її голос тремтів, але в ньому було стільки любові, що я відчула, як щось усередині починає потроху відпускати. — Усе владнається, люба. Ми впораємося.

— Мамо, — я схлипнула, притиснулася до її плеча. — Де Іван?

Я відчула, як її руки трохи напружилися, але вона одразу змусила себе розслабитися.

— Він поїхав додому, люба, — сказала вона, наче між іншим, намагаючись додати голосу легкості. — За деякими речами для тебе. Хочеш щось? Я подзвоню, попрошу.

— Не треба, мамо, — похитала я головою, зарившись носом у її долоню. Її руки завжди пахли так знайомо й заспокійливо, наче дитинство повернулося. — Я сама йому подзвоню.

Мама на мить зам’ялася.

— Не варто, Ясю, — глухо промовила вона. — Відпочивай зараз і набирайся сил. Поговориш із Іваном, коли він приїде.

Я нічого не відповіла. На душі було порожньо й важко. Я продовжувала плакати на руках у мами, поки сльози не вичерпалися, і, знесилена риданнями, провалилася в сон.

Вночі я прокидалася кілька разів. Кожного разу, коли запитувала медсестру про Івана, чула одне й те саме: «Ваш чоловік не приходив». Її голос звучав звично, наче в цьому не було нічого дивного, але для мене кожне її слово було, як голка, що впивається в серце. Чому він не прийшов? Може, зайнятий? Може, не знає, що сказати?

Наступного дня мене знову навідала мама. Вона принесла обід, фрукти, теплу шаль і новини про знайомих. Розповіла, як тітка Оля обіцяла зайти, але знову посварилася з чоловіком, і той відмовився її привезти на своїй старенькій «Ладі». Як сусідка, тітка Віра, впала вчора зі сходів і зламала руку. А Геля, подруга дитинства, яка жила через дорогу, передає привіт і бажає мені швидкого одужання.

Звичайні історії, якими вона намагалася заповнити тишу й не говорити про головне. Я слухала, кивала, але не питала про Івана. Взагалі не говорила ні про втрату, ні про чоловіка.

Таке рішення я прийняла ще вночі. Не хочу знати, особливо зараз. З’явиться — добре, не з’явиться — значить, так і має бути.

Так минув тиждень. Лікарі казали, що стан стабільний і шви гояться добре. На виписці Аглая Семенівна коротко напучувала мене:
— Набирайся сил, Ясю. Головне — не поспішай і бережи себе. Ніно, тепер вона на тобі, і постарайтеся без стресів. Вони впливають на гормони, а тобі, Ясю, тепер зовсім не можна нервувати.

Я кивнула, а мама за моєю спиною нишком зітхнула. Чому бути, того не минути.

Додому я поверталася в похмуро-байдужому настрої. Наче всі емоції хтось одночасно вимкнув.

Але вже на порозі квартири я відчула, що щось змінилося. Звичний затишок зник: усе виглядало незвично порожнім. Я зняла пальто, зайшла в кімнату й завмерла.

Його речей не було!

Гірка усмішка та сльози виступили одночасно. У горі й радості?

Наш шлюб не витримав навіть першого серйозного випробування хворобою.

На ліжку, акуратно влаштована поверх покривала, лежала записка.

Дуже старомодно й так схоже на Івана.

Спершу я завмерла, не наважуючись підійти, але через мить все ж узяла її до рук. Лише два рядки:

Пробач мене. Ти сама все розумієш.

Я довго дивилася на ці рядки, намагаючись упоратися з захопившим мене потоком емоцій. Вони не були яскравими чи бурхливими — швидше тихими, настирливими, як стукіт крапель по склу.

Так, милий, я все-все розумію. Розумію і навіть зможу колись пробачити тебе, але не сьогодні.

— Що там, донечко? — обережно запитала мама, стоячи в дверях.

Я глянула на неї, усміхнулася якоюсь втомленою, але спокійною усмішкою і відповіла:
— Усе гаразд, мамо. Все добре.

Мама не стала задавати зайвих питань, лише зі співчуттям і болем дивилася на мене.

Розкинувши руки, я відкрила обійми, і мама не вагаючись кинулася до них.

Ніхто мене так не зрозуміє, як вона. Ніхто не любитиме мене так, як рідна мати. І ніхто не буде мені настільки вірним, як ця найдобріша жінка, яку я маю честь називати мамою.

Вона знала, що мені потрібно час, і вона буде поруч увесь цей час, попри те, чи зможу я щось дати їй у відповідь чи ні. У будь-якому разі мені пощастило, у мене є рідна людина. Шкода тільки, що ту любов, якою вона мене наділяє, я ніколи не зможу передати власному малюкові.