Розділ 63

Шрамований мафіозі, той, що гучніше за всіх вимагав «об’єднання», залишив підвал пізніше за інших. Його охорона йшла поруч, але навіть вони помічали, як нервово він озирається.

Темна вулиця Манхеттена пахла сирістю та небезпекою. Машина з тонованим склом чекала його біля тротуару. Він сів усередину, кинув коротке:

— Вези.

Та авто навіть не рушило.

Мафіозі нахмурився й тільки тоді побачив у віддзеркаленні заднього дзеркала пару холодних очей. Водій був не його людиною.

— Добрий вечір, — пролунав глузливий голос Маркуса. — Ми давно чекали на тебе.

Охоронці кинулися до дверей, але в ту ж мить темна постать Селени вже рухалась, мов тінь. Два швидкі удари — і тіла впали на асфальт.

Мафіозі затис серце, розуміючи, що потрапив у пастку.

— Ви не посмієте! — прохрипів він. — У мене зв’язки! Сенатори! Поліція!

Маркус нахилився ближче, його погляд палав холодним вогнем:

— Поліція вже сказала, що не стане між нами і вами. А твої сенатори ховатимуться під ліжками, коли зрозуміють, що черга дійде й до них.

Селена відчинила дверцята авто, наче запрошуючи його вийти. Її усмішка була хижою.

— У тебе був шанс. Ти міг сховатися. Але ти вирішив зіграти у війну.
— Вітаю, — додав Маркус. — Ти програв ще до того, як зробив перший хід.

Постріли в нічній тиші відлунали, наче останній вирок.

Тіло мафіозі зникло так само швидко, як і десятки інших «впливових» до нього. Його ім’я більше не лунатиме в темних кабінетах.

«Нічні месники» не залишали слідів. Тільки тремтіння в серцях тих, хто ще наважувався називати себе «недоторканними».