Розділ 57

Постріл розпанахав тишу кабінету, і перший із людей Россі впав, ще навіть не встигнувши підняти зброю. Маркус і Селена увірвалися всередину, мов дві тіні смерті.

— Що за чортівня?! — вигукнув Россі, підхоплюючись із крісла. Його очі розширилися, коли він упізнав Маркуса. — Це ти?..

— Так, це я, — холодно відповів той. — І твій суд настав.

Охоронці кинулися вперед. Один вистрілив, але Селена ухилилася й уп’яла ніж йому прямо в горло. Інший накинувся на Маркуса, проте той зламав йому руку й вистрілив у груди з його ж пістолета. Крики, гуркіт, запах пороху — кабінет перетворився на арену кривавої розправи.

Россі кинувся до потайних дверей, але Маркус перегородив шлях.
— Ти хотів керувати містом через страх? — Маркус підійшов ближче, очі палаючі від ненависті. — Тепер страх подолає тебе.

Селена зачинила двері й притиснула спиною до них ще одного пораненого охоронця, який задихаючись скотився на підлогу. Вона усміхнулася хижо:
— Ніхто не врятує тебе, Россі.

Бандит відступав назад, поки не вперся в стіну.
— Ви нічого не доб’єтесь! — його голос тремтів, але він намагався звучати зухвало. — На моє місце прийде інший!

Маркус нахилився ближче, тримаючи пістолет біля його обличчя:
— Хай приходять. І хай знають — на них чекатиме те саме.

Останній постріл гримнув у кабінеті. Тіло Россі впало на килим, розсипаючи попіл від ще недопаленої сигари.

Селена підійшла, провела пальцем по його закривавленій сорочці й лишила кривавий відбиток руки на стіні.
— Нехай знають: Нічні месники були тут.

Маркус кивнув. Його серце билося швидко, але в погляді було лише холодне задоволення. Він подивився на Селену.
— Разом ми зробимо так, що це місто більше ніколи не стане притулком для покидьків.

І вони вийшли з кабінету, залишивши позаду кривавий вирок для всіх, хто посміє кинути виклик їхній тіні.