Розділ 53

Квартира Ави була залита теплим м’яким світлом ламп. За вікнами ще шумів дощ, але всередині панувала зовсім інша тиша — тиша після битви, тиша двох сердець, що знайшли одне одного серед крові й хаосу.

Ава стояла біля вікна в тонкому халаті, який майже прозоро окреслював її силует. Вона тримала в руках келих вина, але не пила — просто дивилася, як краплі стікають по склу.

Адам підійшов безшумно й обійняв її ззаду, поклавши долоню на її живіт.
— Наш світ жорстокий, — прошепотів він у її волосся. — Але ти — його світло.

Ава легенько всміхнулася, схиливши голову на його плече.
— Ти впевнений? Я щойно власноруч вирізала зло з цього міста.

— Саме тому, — він нахилився й поцілував її шию, — ти світло. Бо ти робиш те, чого не робить ніхто.

Вона повернулася до нього, їхні губи зустрілися у повільному, глибокому поцілунку. Вино залишилось на столі, халат упав на підлогу, і їхні тіла знову знайшли одне одного.

Це була не шалена пристрасть бою, а спокійна, ніжна одержимість. Адам торкався кожної частини її тіла так, ніби хотів довести — вона його, вона жива, і він ніколи її не відпустить.

Ава обвила його руками за шию, шепочучи крізь подих:
— Ти — єдиний, кого я пущу так близько. Єдиний, кому я довірю не тільки своє життя… але й життя нашої дитини.

Його серце вдарило сильніше. Він підняв її на руки, відніс до спальні й, дивлячись прямо в очі, сказав:
— І я ніколи не зраджу цю довіру.

Їхня ніч була довгою, повною пестощів і ніжності. А за вікном дощ нарешті стихав, наче світ теж відчував — буря закінчилася.