Розділ 52

Дощ усе ще лив, змиваючи кров із бетонної підлоги доків, наче саме небо хотіло змити сліди їхньої розправи. Моретті лежав нерухомо, його мертві очі дивилися в темряву.

Маркус присів біля тіла, його обличчя було зосереджене, холодне.
— Час зробити те, що я вмію найкраще, — пробурмотів він.

Селена принесла металевий контейнер, щільно закритий. Всередині — кислота, яку Маркус готував ще кілька днів тому. Він розкрив кришку, і різкий запах роз’їв повітря.

Адам відвернувся на мить, хоча бачив смерть не один раз. Але ця процедура завжди мала у собі щось особливо моторошне.
— І все ж, — сказав він низьким голосом, — ніхто не знайде навіть кістки.

— Саме так, — відповів Маркус і разом із Селеною почав методично, холоднокровно занурювати тіло Моретті у контейнер. Шипіння, клуби диму, запах паленого м’яса — це була сцена, яку важко забути.

Ава стояла трохи осторонь, тримаючи руку на животі. Вона не відводила очей, ніби хотіла переконатися, що зло справді зникне, не залишивши навіть тіні.
— Він більше не повернеться. Його страх закінчився тут, сьогодні.

Селена кивнула, витираючи лоб від поту.
— Тільки тепер місто зможе дихати трохи вільніше.

Маркус закрив контейнер і з полегшенням видихнув:
— Коли немає тіла — немає й справи.

Усі на мить замовкли. Тиша була дивною — і переможною, і тривожною водночас.

Адам обійняв Аву за плечі, нахилившись до її вуха:
— Ми перемогли. Але ти знаєш, вони не зупиняться. Завжди будуть нові Моретті.

Ава усміхнулася ледь помітно, її очі світилися холодною рішучістю.
— І завжди будемо ми.

«Нічні месники» зникли в темряві, залишивши за собою лише дощ, вітер і місто, яке на одну ніч стало трохи чистішим від бруду.