Розділ 32.

Темний склад на околиці Манхеттена зустрів їх гулом протягів і запахом іржі. Лампа хиталася під стелею, кидаючи бліді відблиски на обличчя сенатора Дугласа. Він був прив’язаний до металевого стільця, рот закритий кляпом. Його очі, повні паніки, ковзали по кожному з них.

Селена стояла навпроти, її силует здавався тінню в напівтемряві. Вона тримала ніж, граючись відблисками леза.

— Знаєш, що найцікавіше? — тихо почала вона. — Ти завжди вважав, що керуєш життями. Але сьогодні твоє життя належить нам.

Маркус обійшов його колом, наче хижак. Його голос лунав низько, небезпечно:
— Такі, як ти, продають місто, людей, дітей… А тепер ти сам став товаром. І ми вирішуємо ціну.

Він різко вибив кляп. Сенатор почав задихатися від власного крику:
— Я… я можу заплатити! Я дам вам мільйони! Ви навіть не уявляєте, які двері я можу відкрити!

Селена засміялася — дзвінко, холодно.
— Є двері, сенаторе, які вже давно для тебе зачинилися. Двері в рай.

Вона ковзнула ножем по його щоці, залишаючи тонкий поріз. Краплі крові впали на бетон.

Маркус нахилився, дивлячись прямо в очі Дугласу:
— Останні слова?

— Ви… чудовиська… — прошепотів він.

— Можливо, — відповів Маркус. — Але саме такі чудовиська карають таких, як ти.

Селена зробила різкий рух — лезо вонзилося в його серце. Очі сенатора розширилися, він захрипів, і життя повільно витекло з нього.

Маркус тримав його голову, поки останній подих вирвався з грудей. Потім відпустив тіло, яке впало на бетон із глухим стуком.

Тиша.

Селена підняла очі на Маркуса, їхні погляди зустрілися. І між ними пролетіла іскра — не просто жага, а щось більше. Вони разом стали катами. Разом — суддями.

Маркус торкнувся її обличчя, витираючи краплю крові, що бризнула їй на щоку.
— Ти ще прекрасніша, коли вбиваєш, — прошепотів він.

Селена усміхнулася.
— А ти — коли тримаєш мою руку.

І вони поцілувалися над мертвим тілом.