Розділ 29.

Сонячні промені пробивалися крізь важкі штори, малюючи золоті відблиски на підлозі. У повітрі ще вчувався запах пороху, вина й їхньої шаленої ночі.

Селена прокинулася першою. Вона лежала на грудях Маркуса, слухаючи його рівне дихання, відчуваючи тепло його тіла. Його рука, важка й тепла, обіймала її за талію, не відпускаючи навіть уві сні.

Вона усміхнулася, рідкісний жест для жінки, яка колись жила лише кров’ю й помстою.
Чорт, він змінює мене…

Маркус поворухнувся, відкриваючи очі. Його погляд був сонний, але теплий, зовсім не той, який вона бачила вночі, коли він був безжальним месником.
— Ти дивишся на мене, наче я твоя здобич, — пробурмотів він, стискаючи її ближче.

— А може, так і є, — відповіла Селена, проводячи пальцем по його щелепі. — І знаєш що? Я не хочу її відпускати.

Маркус усміхнувся краєчком губ, але його очі світилися чимось глибшим, ніж бажання. Він поцілував її у скроню, так ніжно, що це здивувало навіть її.
— Я ніколи не думав, що можу хотіти когось настільки сильно… не тільки вночі.

Вона затремтіла, бо ці слова прозвучали небезпечніше за будь-які постріли. Вперше хтось бачив у ній не зброю, не тінь — а жінку.

Селена ковзнула пальцями по його грудях, зупинилася на серці, яке билося під її долонею.
— Знаєш, це небезпечно… таке відчуття.

— Можливо, — він зловив її руку й поцілував долоню. — Але я звик грати з небезпекою.

Вони ще довго лежали так, обійнявшись, ніби світ за дверима перестав існувати. Але обидва знали: рано чи пізно доведеться піднятися з ліжка й повернутися у темряву.

Та поки що вони дозволяли собі цей ранок — єдиний ковток спокою серед нескінченної війни.