Розділ 27.

Кров текла по мармуровій підлозі пентхауса, мов чорне дзеркало у світлі неону. Харді був мертвий, його імперія впала разом із ним.

Селена важко дихала, відкидаючи волосся з обличчя, на якому залишилися краплі червоної сповіді. Вона озирнулася й побачила Маркуса — з розірваною сорочкою, зі сталевим блиском в очах, який палав тільки для неї.

Вони дивилися одне на одного кілька секунд — і це було не просто мовчання, це було полум’я, яке поглинало все навколо.

— Знаєш… — Селена повільно зняла маску, кидаючи її на підлогу поруч із тілом Харді. — Я більше не хочу ховатися.

Маркус підійшов до неї так різко, ніби ще один удар. Його пальці торкнулися її обличчя, зриваючи останні сліди темряви. І тоді він теж кинув маску — у темряву, у кров, у минуле.

— Ти моя, — проскреготав він, і в його голосі було все: ревнощі, біль, одержимість і шалена жага.

Їхні вуста зімкнулися в поцілунку, який смакував адреналіном і небезпекою. Вона вп’ялася пальцями в його спину, він пригорнув її так, ніби міг зламати — і водночас зберегти.

Вони падали у вир почуттів прямо серед розрухи: шовкові гардини рвалися під їхнім натиском, криваво-червоні відблиски неону фарбували їхні тіла.

Селена шепотіла йому на вухо, задихаючись від пристрасті:
— Ти навіть не уявляєш, наскільки небезпечно тебе кохати.

— Ти ще не уявляєш, наскільки я вже залежний від тебе, — відповів Маркус, впиваючись у її шкіру.

І в цю мить не існувало ні месників, ні ворогів, ні смерті — лише двоє, яких поєднала кров і темрява.