Розділ 21.

Тиша тренувальної зали була пронизана лише їхнім задиханим диханням. Маркус лежав над Селеною, його тіло важко тиснуло на неї, але вона зовсім не опиралася. Навпаки — її очі палали викликом і бажанням.

— Ось так, — прошепотіла вона, ковзаючи пальцями по його грудях, ніби підбурюючи ще більше. — Нарешті ти перестав стримуватися.

Маркус зціпив зуби, його руки тремтіли від напруги.
— Ти граєшся з небезпечним полум’ям, Селено.

— Може, я й є саме полум’я, — її губи торкнулися його шиї, обпалюючи поцілунками.

Його контроль розсипався, мов попіл. Він поцілував її так жорстко, що вона зітхнула від солодкого болю, а потім відповіла ще гарячіше. Вона тягнула його ближче, він прикував її до мату, наче боявся відпустити.

Кожен їхній дотик був і битвою, і відданістю водночас. Він торкався її, наче намагався довести, що вона належить йому. Вона ж — що ніколи не підкориться, але саме в цій боротьбі знаходила справжню свободу.

Вони кохалися там, у тренувальній залі, серед запаху поту, сталі й темряви. Без прикрас, без правил — тільки вони двоє, зв’язані пристрастю, яка була водночас їхньою силою й слабкістю.

Коли все закінчилося, вони лежали поруч, не промовляючи жодного слова. Їхні тіла ще дихали одне одним, а в очах світилися ті самі іскри, що колись палали у бою.

Селена провела пальцями по його щелепі й усміхнулася.
— Здається, ти щойно довів, що я справді твоя.

Маркус стиснув її руку й відповів низьким, глухим голосом:
— Тепер у мене немає жодних сумнівів.