Розділ 19.

Селена сиділа на дивані, закинувши ногу на ногу. Роджерс розповідав якусь історію з минулого, і вона уважно слухала, нахиляючись до нього так близько, що їхні плечі майже торкалися.

— Ти ж розумієш, — її голос був теплим, трохи грайливим, — що якби не твої поради, мені було б значно важче.

Роджерс усміхнувся й підняв келих із віскі.
— Приємно знати, що я тобі корисний.

Маркус стояв трохи осторонь, але його тінь здавалася важчою за повітря. Він бачив, як пальці Селени ковзнули по склянці Роджерса, ніби випадково торкнулися його руки. Кров у скронях загуділа, серце билося в такт люті.

— Досить, — кинув він хрипким голосом.

Селена повільно повернула голову, її очі блиснули викликом.
— Щось не так, Маркусе?

Він зціпив зуби, зробив крок уперед, але стримав себе.
— Не грайся з тим, чого не розумієш.

Вона підвелася з дивана й підійшла ближче. Її усмішка була небезпечною, як лезо ножа.
— А може, я просто хочу зрозуміти, наскільки ти готовий захищати те, що… вважаєш своїм?

Вона спеціально сказала це тихо, так, щоб чув тільки він. Її подих торкнувся його вуха, і він ледь не зірвався.

Роджерс нічого не підозрював, але між ними двома вже розгорялася битва, в якій слова були лише маскою для бажання й небезпечної пристрасті.

Маркус нахилився до неї, його голос був низьким і твердим:
— Не змушуй мене доводити тобі, що ти моя.

Селена лише всміхнулася.
— Тоді доведи.