Розділ 14

Вони вийшли зі складу й зупинилися в темному провулку. Ніч огортала Манхеттен, але між ними було гарячіше за будь-які вогні міста.

Селена сперлася спиною об стіну, її подих був прискорений після бою. Маркус стояв зовсім близько, його пальці все ще пам’ятали тепло її зап’ястя, яке він стискав кілька хвилин тому.

— Чого ти боїшся більше, Маркусе? — прошепотіла вона, ковзаючи пальцями по його грудях. — Що я тобі подобаюся… чи що ти мені?

Він хотів відповісти, але її губи різко накрили його. Поцілунок був жорстким, голодним, наче двоє хижаків, які нарешті зірвалися з ланцюга.

Маркус притиснув її до стіни, руки вп’ялися в її талію. Селена відповіла з тією ж дикістю, смикаючи його за волосся, кусаючи губи. Їхні тіла зіштовхнулися, і це було неминуче — напруга, яку вони стримували, прорвалася.

Її пальці розстібали його сорочку з такою ж холодною точністю, з якою вона колись розбирала пістолет. Він зірвав із неї куртку, пальці ковзнули по оголеній шкірі.

— Ми не повинні, — прохрипів він, але вже не відпускав.

— Тому що ти належиш їй? — її голос був тихим викликом. — Або тому що боїшся належати мені?

Його відповіддю був новий поцілунок, ще гарячіший, ще жорсткіший. Він підняв її, і вона обвила його ногами, їхні рухи злилися в ритм, який диктувала сама ніч.

Це не було ніжністю. Це була пристрасть, що межувала з агонією. Вони рвали одне одного, ніби хотіли переконатися, що справжні, що ще живі.

У темряві Манхеттена, серед тіней і гріха, Селена і Маркус нарешті віддалися один одному.