Розділ 7.

Ніч опустилася на Манхеттен, місто мерехтіло вогнями, мов коштовності на шиї хижої жінки. На даху одного з покинутих складів Маркус і Селена залишилися наодинці після обговорення плану з “Нічними месниками”.

Вітер грався її волоссям, а вона стояла, спершися на край бетонної огорожі. У її позі було щось провокаційне — розслабленість людини, яка щойно вийшла з хаосу живою.

— То це твоя гра? — порушив тишу Маркус, його голос був низьким, темним, ніби відлуння самого міста. — Спокушати довірою, а потім встромляти ніж у спину?

Селена усміхнулася, не озираючись.
— А ти хіба не такий самий? У твоїх очах я бачу не менше крові, ніж у своїх.

Він підійшов ближче. Між ними відчувалася електрика, та сама напруга, що виникає, коли дві тіні торкаються одна одної.

— Різниця між нами в тому, — нахилився він до неї, — що я вбиваю, щоб ховати тіла. А ти вбиваєш, щоб про тебе пам’ятали.

Селена різко обернулася й опинилася майже впритул до нього. Її очі блищали темним вогнем.
— А ти, значить, той, хто ховає кістки? Гарна робота. Але скажи чесно… коли ти розчиняєш їх у кислоті, не відчуваєш задоволення від того, що світ стає трохи чистішим?

Маркус упіймав її погляд. Її слова різали глибше, ніж ніж.
— Відчуваю, — зізнався він тихо. — І саме тому ми з тобою небезпечніші за будь-кого.

Їхні обличчя розділяли кілька сантиметрів. Їх тягло одне до одного — не коханням, а тією чорною магнією, яка народжується між хижаками.

Селена прошепотіла:
— Ми з тобою схожі, Маркусе. Занадто схожі. І саме тому одного дня або ми станемо союзниками, або один з нас уб’є іншого.

Він не відступив. Навпаки — наблизився ще на крок, дозволяючи її подиху торкатися його шкіри.
— Я тільки за союз, Вдово. Але пам’ятай: я завжди залишаю кислоту про запас.

Її усмішка була небезпечною.
— А я завжди ношу ніж під рукавом.

Між ними промайнуло щось більше за загрозу — примарний вогонь, що міг розгорітися у пристрасть.