Розділ 6.

Ава сиділа за столом, її очі пильно стежили за новою фігурою в кімнаті. Селена, у чорній шкіряній куртці, сиділа навпроти, спокійна, мов кішка, яка щойно проковтнула канарку.

Адам стояв біля вікна, його руки були схрещені на грудях, і він не приховував недовіри. Атмосфера була напруженою настільки, що здавалося — повітря можна різати ножем.

Маркус порушив тишу:
— Вона може стати нам у пригоді. Вона знає місто, знає ворогів, із якими ми маємо справу.

Ава підняла брову.
— А ще вона вбиває, залишаючи підписи. Ти справді хочеш мати поруч із собою ту, хто світиться червоним, як неон на Таймс-сквер?

Селена посміхнулася ледь-ледь, її пальці гралися з ножем, який вона не квапилася ховати.
— Я не шукаю вашої довіри, — промовила вона холодно. — Я шукаю спільну мету. Ви караєте тих, кого закон не торкає. Я роблю те саме.

Адам уперше втрутився:
— А різниця між нами й тобою в тому, що ми діємо як команда. У тебе ж є лише твоя самовпевненість.

Селена зустріла його погляд — сталевий, непробивний.
— Помиляєшся. У мене є ще дещо. Ненависть. І вона сильніша, ніж будь-яка клятва.

Тиша знову впала. Ава й Адам обмінялися поглядами. Їм не подобалася ця жінка. Вона була надто небезпечна, надто незалежна. Але в глибині душі вони розуміли: вона вже частина гри.

Маркус нахилився вперед. Його голос був тихим, але від нього пробігав холод по шкірі:
— Запам’ятайте: довіра — це ніж. У чиїх руках він опиниться, вирішить, хто залишиться живим.

Селена відповіла йому таким самим темним усміхом.
— Саме тому я завжди тримаю два.