Розділ 5.

До світанку залишалася година, коли Селена зрозуміла: він іде за нею.
Тихо, майже непомітно, але вона відчувала його присутність так само виразно, як пульс у власних венах.

Вона звернула в темний провулок, зупинилася, спершись спиною до холодної стіни цегляної будівлі. І просто чекала.

Його кроки наближалися повільно, впевнено.
Маркус з’явився з темряви, наче саме вона його народила: високий, у чорному пальті, погляд гострий і небезпечний. Його очі ковзнули по її постаті, і Селена відчула — він не просто дивиться, він читає її, шар за шаром.

— Ти не з тих, хто тікає, — сказав він низьким голосом, у якому бриніли крига й вогонь водночас.
— А ти не з тих, хто відвертається, коли бачить чужу гру, — відповіла вона, грайливо, але з прихованим лезом у словах.

Він наблизився ще, скорочуючи дистанцію. Від його тіла йшло тепло, запах диму й шкіри огортав, змушував серце битися швидше.

— Ти вбиваєш, — тихо мовив Маркус.
— А ти ховаєш тіла, — її губи вигнулися в тонку усмішку. — Може, ми не такі вже й різні?

Їх розділяли кілька подихів. Атмосфера була густою, напруженою, але не ворожою. Скоріше — небезпечно привабливою.

— Месники не довіряють чужинцям, — його голос став нижчим, майже інтимним. — Особливо таким, як ти.
Селена зухвало підняла підборіддя.
— А я й не прошу довіри. Але колись ти зрозумієш: я корисна.

Він простягнув руку, торкнувся пасма її волосся — легкий, майже випадковий жест, але в ньому було більше ніж перевірка. Було бажання.

Селена затримала його погляд і відчула, як усередині її павутини з’явилася нова нитка.
— Будь обережний, Маркусе, — прошепотіла вона. — У моєму світі навіть павук може стати здобиччю.

Він лише усміхнувся куточком вуст.
— Побачимо, вдово.

Їх роз’єднала ніч, але обох переповнювало відчуття: почалася гра, у якій ставки — кров і бажання.