Розділ 3.

Селена сиділа в темній квартирі, яку орендувала під чужим ім’ям. Вікна виходили на неон П’ятої авеню, але вона не вмикала світло. Поруч на столику стояла напівпорожня склянка віскі, а в руках вона тримала стару фотографію.

На фото була вона — зовсім юна, із довгим каштановим волоссям і наївними очима. А поряд — чоловік у дорогому костюмі, бос мафії Вітторіо Моретті. Він колись був її світом. Її катом і її “рятівником” водночас.

Вона пам’ятала ту ніч, коли все почалося.

---

Їй було лише вісімнадцять, коли вона вперше потрапила в його дім. Батько програвся в карти й віддав доньку як “заставу”. Вітторіо побачив у ній не жертву, а зброю. Він змусив її пройти крізь вогонь і кров, навчив тримати ножа краще, ніж будь-який солдат.

— Кохання робить тебе слабкою, — казав він, притискаючи ніж до її шиї. — А кров — твоє єдине майбутнє.

Першого разу, коли Селена вбила, вона плакала. Вітторіо жорстоко висміяв її, але саме тоді вона зрозуміла: щоб вижити, треба стати такою, як він. Холодною. Безжальною.

---

Фотографія тремтіла в її пальцях. Тепер Вітторіо був мертвий. Його розірвали конкуренти, і Селена втекла, залишивши криваве минуле за спиною. Та пам’ять про нього не давала їй спокою.

Він залишив їй спадок — не гроші, а вміння бути тінню. Вміння вбивати.

І цього разу вона використає його уроки не для того, щоб служити комусь, а щоб зруйнувати все, що він уособлював.

Селена поставила фото в камін і дивилася, як полум’я зжирає його обличчя. Її очі сяяли, відбиваючи вогонь.

— Ти створив мене, Вітторіо, — прошепотіла вона. — Але я більше не твоя. Я — вдова Манхеттена.

Дим заповнив кімнату, а разом із ним прийшло відчуття свободи. І водночас — приреченості. Бо тіні минулого ніколи не відпускають.