Розділ 2.

Бар на Нижньому Манхеттені гудів від гучної музики й дешевих сміхів. Тут збиралися ті, кого закон оминав стороною: дилери, сутенери, дрібні бандити. Селена сиділа в темному кутку, вкрита тінями, і спостерігала.

Її мішень була проста — Лукас Кінґ, “постачальник”, чия мережа наркотиків уже поховала десятки підлітків. Він мав гроші, зв’язки й нахабну усмішку, яка казала: мені нічого не буде.

Селена терпляче чекала. Вона більше не кілерка, якій наказують. Вона сама обирала, хто помре. І сьогодні її павутина сплелася довкола Лукаса.

Він вийшов у задній двір бару, аби залагодити справи з новим клієнтом. Селена рушила слідом — тихо, невидимо, так, як навчилася колись у мафії. Її тіло рухалося плавно, наче в танці.

— Ти маєш товар? — пробурмотів клієнт.
— Завжди, — відповів Лукас, зухвало розстібаючи куртку.

Але більше він нічого не встиг сказати. Селена з’явилася за його спиною, мов тінь. Клинок блиснув у світлі ліхтаря — і горло Лукаса розквітло червоною квіткою. Його очі ще мить залишалися здивованими, перш ніж згасли.

Клієнт закляк від жаху, але Селена навіть не глянула на нього.
— Забирайся звідси, — її голос був холодний, як лезо. — Якщо хочеш жити.

Той кинувся тікати, спотикаючись, а Селена повільно опустила тіло Лукаса на асфальт. Вона працювала чисто: швидко, безшумно. З кишені витягла чорну хустку з вишитим червоним знаком павутини й залишила її на грудях жертви.

Це був її підпис. Її попередження.

Коли сирени поліції ще були далеко, Селена вже зникала в нічних вулицях, розчиняючись у неоні та тумані.
Манхеттен отримав першу краплю зливи, яка от-от накриє його кривавою бурею.