Розділ 1.

Манхеттен зустрів її, як завжди, — холодним вітром, неоновими вогнями й запахом дощу, змішаним із димом нічних клубів та брудом вулиць. Селена стояла на даху старої парковки й вдивлялася вниз: нескінченний потік машин, миготіння реклам і натовпи людей, які поспішали кудись, навіть не помічаючи один одного.

Колись це місто було її кліткою. Вона служила мафії — кілеркою без права на власне життя. Її руки знали, як тиснути на спусковий гачок, як різати горло, як ховати тіло так, щоб його не знайшли. Вона робила це без емоцій. Бо емоції — це слабкість.

Та сьогодні вона повернулася не як рабиня. Сьогодні вона — вдова.
Чорна вдова Манхеттена.

Її боси давно мертві, але нові обличчя вже зайняли їхні місця. Ті самі корупційні схеми, ті самі продажні судді, ті самі покидьки, що вважають себе недоторканними.

Селена вдихнула на повні груди. В її пальцях холодив метал — ножа, який вона колись приховувала у весільній підв’язці, як символ своєї кривавої клятви. Вона вижила там, де інші гинули. І тепер Манхеттен мав знову почути її ім’я.

Знизу лунали крики: черговий наркодилер викинув із клубу неплатоспроможного клієнта. Тіло впало на асфальт, а решта просто сміялися й проходили повз.

Селена посміхнулася тонкими губами.
— Вітаю, Манхеттене, — прошепотіла вона, ковтаючи тьму. — Твоя вдова повернулася.

Її каблуки відбивали ритм помсти, коли вона зникла у темному провулку, залишивши за собою лише шлейф парфумів і відчуття наближення бурі.