Друг-лікар у допомозі

Кімната смерті залишалася холодною, незважаючи на пізній вечір. Лежачи на білосніжній постелі, тіло мадам Жанет здавалося одночасно прекрасним і жахливим — її шкіра була холодна, майже воскова, з легким блідо-сірим відтінком, а на шиї яскраво виднілася темна пляма, що різко контрастувала з ніжністю обличчя.

Веро стояв поруч із доктором Морісом Леклерком, який уважно оглядав тіло.

— Це не звичайна смерть, — промовив Леклерк, нахиляючись ближче. — Отрута потрапила в кровотік, але це була не стандартна отрута.

Веро нахилив голову, його погляд був уважним.

— Що саме ти знайшов?

— Пляма на шиї — слід від укусу. Але це не комахи чи змії. Леклерк дістав лупу і показав детективу крихітні залишки темно-фіолетової речовини. — Це екстракт чорної орхідеї, дуже рідкісний і смертельно небезпечний алкалоїд.

— Чорна орхідея? — повторив Веро. — Що вона робить у маєтку Деверо?

— Саме це я хочу з’ясувати.

Веро нахилився ближче до тіла, помітивши на руці жертви легкі подряпини, ніби від когось, хто намагався відбитися.

— Вона боролася.

— Так, але хто здався останнім, залишивши їй цей «подарунок»? — Моріс підвів очі, сповнені професійної цікавості.

Веро мовчки кивнув, знаючи: відповідь прихована десь у темних коридорах цього будинку і серед тих, хто не боїться вбивати заради секретів.

Габріель Веро сидів у великій вітальні маєтку Деверо, навколо нього зібралися підозрювані. Повітря було напруженим, ніби стіни тримали в собі всі приховані таємниці.

— Добре, — почав Веро, — тепер давайте з’ясуємо, де ви були в ніч вбивства.

Перша заговорила племінниця жертви, Ізабель:

— Я була в бібліотеці. Читала листи.

— Хтось може підтвердити це? — холодно поцікавився детектив.

— Ні, я була одна.

Наступним став брат мадам Жанет, Едуард:

— Я перебував у своєму кабінеті. Працював над документами.

— Було чути звуки музики з салону. Ви не виходили?

— Ні, я завжди працюю в тиші.

Веро уважно дивився на кожного з них, помічаючи невідповідності в їхніх словах.

— Ви всі стверджуєте, що були одні. Але ніхто не може це підтвердити. Тому ваші алібі мають вагу лише на словах.

Він зробив паузу і додав:

— І пам’ятайте, що правда завжди знаходить шлях, навіть через брехню.

Очі підозрюваних по черзі зустріли його погляд — в одних — страх, в інших — роздратування, а у декого — легка посмішка, ніби вони щось приховували.

Веро знав: серед них є той, хто намагався сфальсифікувати правду. І він обов’язково знайде цей прорив.

Веро підняв руку, зупиняючи легкий шум у кімнаті.

— Давайте пройдемося по ваших словах детальніше. Ізабель, ви казали, що були в бібліотеці сама.

Вона злегка нервово посміхнулась, намагаючись приховати хвилювання.

— Так, я люблю читати. У ніч вбивства мене ніхто не турбував.

— А двері в бібліотеку були замкнені? — уточнив Веро.

Ізабель відвела погляд.

— Я… не пам’ятаю.

— Цікаво, — промовив детектив, — адже хтось бачив, як двері бібліотеки були відчинені близько опівночі.

Всі погляди миттєво звернулися до неї.

Веро перевів погляд на Едуарда:

— Ви, Едуарде, твердо стверджуєте, що працювали в кабінеті всю ніч?

— Так. Я звик до роботи до пізньої ночі.

— Але охоронець бачив вас на сходах приблизно о 23:45, на шляху до салону, де звучала музика.

Едуард стиснув кулаки.

— Це помилка, я нікуди не ходив.

— Ви могли бути неуважним.

Веро мовчки дивився, помічаючи, як інші присутні починають обмінюватися непомітними поглядами.

— Також, мадам Клер, ви стверджували, що спали у своїй кімнаті.

— Я не маю причин брехати, — сказала вона стримано.

— Але ваші сліди були знайдені поруч із кімнатою загиблої.

— Можливо, я вийшла подихати свіжим повітрям.

— Безсумнівно, — злегка посміхнувся Веро, — усі мають слабкі алібі, але підозрюваних занадто багато, щоб всі були невинні.

Він розвернувся до вікна і додав:

— Однак тільки один з вас знав про новий заповіт. І саме він перетворився на вбивцю.

В кімнаті повисла тиша.

Веро знав: серед них ховається злочинець, і його брехня — це ключ, який він розкриє найближчим часом.