Ніч убивства

Маєток Деверо тієї ночі був огорнутий такою тишею, що здавалося — навіть годинники перестали відмірювати час. Лише далекі удари вежевого дзвону нагадували про плинність годин. Сильний вітер бив у віконні рами, примушуючи штори тремтіти, наче в них оселився холодний подих смерті.

Десь на третьому поверсі, за важкими дубовими дверима, палала тьмяна свічка. Її світло коливалося, відкидаючи на стіни химерні тіні. Там, у своїй просторій спальні, лежала мадам Жанет Деверо — тепер уже холодна й нерухома, наче вирізана з мармуру.

Вона була в нічній сорочці з тонкого, майже прозорого шовку кольору старого слонової кістки. На плечі недбало накинута накидка з темного оксамиту, що сповзла, відкриваючи бліду шию. Її руки складені на грудях, а тонкі пальці все ще торкалися перлової нитки, наче вона хотіла втримати щось дороге навіть у передсмертну мить.

Але найстрашнішим було те, що лежало поруч з її обличчям на подушці — свіжа чорна троянда, темна, як безмісячна ніч. Її пелюстки були вкриті дрібними краплями роси, які, при світлі свічки, нагадували криваві сльози.

Спальня виглядала так, наче час зупинився в останньому подиху: важкі гардини закривали вікна, ліжко з різьбленими балдахінами височіло в центрі кімнати, а старовинний годинник на камінній полиці застиг на позначці пів на першу. На столі стояв флакон її улюблених парфумів, з якого ще йшов слабкий, але різкий аромат, змішаний з прохолодою ночі.

Габріель Веро стояв біля узголів’я, не промовивши жодного слова. Його темна тінь падала на підлогу, сплітаючись із тінню високого балдахіну, і здавалося, що сам маєток затаїв подих, чекаючи, що скаже детектив.

Він повільно нахилився, глянув на троянду, торкнувся стебла — і відчув, що воно свіже, зрізане зовсім недавно.

— Вона ще тепла, — тихо мовив він, але його слова прозвучали у тиші, наче глухий вирок.

Поліцейські метушилися, мов птахи, що втратили орієнтир у нічній бурі. Їхні кроки глухо лунали у просторих коридорах маєтку, але кожен рух здавався марним — ніхто не знав, з чого почати. Капітан місцевої поліції, кремезний чоловік із густими вусами, нервово крутив у пальцях свій кашкет, кидаючи на Веро погляди, сповнені безнадії.

— Месьє Веро, — промовив він нарешті, — ми… е-е… навіть не впевнені, чи це було вбивство. Може, серце…

Веро повільно повернув до нього голову. Його погляд, холодний і гострий, змусив капітана збитися на півслові.

— Серце, кажете? — він вимовив це слово так, наче воно було чужим у його вустах. — Серце не залишає чорної троянди на подушці, капітане.

У дверях з’явився доктор Моріс Леклерк — високий, худорлявий чоловік у темному пальті, з блідим обличчям, яке видавало довгі безсонні ночі. Він кивнув Веро і підійшов ближче.

— Я оглянув тіло, — тихо мовив Леклерк, — і скажу одне: це не природна смерть. На шиї — сліди легкого подразнення, як від особливої есенції чи отрути.

Веро лише злегка підняв брову.

Отрута… парфуми… і чорна троянда. Три ноти однієї мелодії смерті.

— Ти вже маєш здогадки, старий друже? — прошепотів Леклерк, нахилившись до нього.

— Лише тінь здогадки, — відповів Веро так тихо, що це було більше думкою, ніж словами. — І тінь завжди вкаже на того, хто її кидає.

Він оглянув кімнату. Поліцейські проходили повз очевидні речі, не помічаючи дрібниць: надламану шпильку біля узголів’я, тонкий слід від каблука на килимі, трохи зім’ятий куток шовкової простирадла.

Дрібниці, Габріелю, дрібниці… — пролунало у його голові, наче тихий шепіт власного розуму. — Ти завжди знав: диявол ховається в дрібницях.

Він випрямився, повернувся до капітана поліції та промовив:

— Я беру цю справу. Але попереджаю — я працюю так, як вважаю за потрібне. І якщо хтось стане мені на заваді… — він кинув короткий погляд на присутніх, — …краще йому знайти собі інше місце роботи.

Капітан лише знизав плечима. Моріс ледь помітно посміхнувся. А Веро вже знову дивився на чорну троянду, ніби на єдину нитку, що вела у темряву.

Вітальня маєтку Деверо була схожа на сцену старого театру, де актори забули свої репліки, але продовжували грати — тільки тепер перед ними сидів глядач, здатний побачити все, що вони намагалися приховати. Габріель Веро стояв біля каміна, а вогонь відблисками підкреслював кожен рух його обличчя.

На дивані сиділи четверо родичів мадам Жанет. Усі мовчали, але мовчання було гучнішим за будь-які слова.

Клер Деверо — донька
Висока, струнка, у темно-зеленій сукні, яка контрастувала з її холодними сіро-блакитними очима. Вона тримала руки на колінах, пальці — складені в замок, але нігті нервово втикалися в тканину.

Невдоволення змішанe з образою. Звикла отримувати своє. Втратила спадок — і тепер шукає, кого звинуватити. Очі не брешуть: вони дивляться не на мене, а крізь мене, в думках розраховуючи вигоду.

Луї Деверо — син
Чоловік років сорока з короткою борідкою, що намагалася приховати втому й виснаження. Одягнутий у дорогий, але недбало застібнутий костюм, він часто ковзав рукою по шиї, ніби стирав невидимий піт.

Людина, що колись мала вплив, але втратила ґрунт під ногами. Борги тиснуть сильніше за докори сумління. У його погляді немає горя — лише постійний підрахунок: як вибратися з ями.

Аліса Морво — племінниця
Молода жінка з надто яскравим макіяжем і короткою чорною сукнею. Її усмішка була легкою, але очі — неспокійні. Вона говорила швидко, сміялася невчасно, і постійно тримала в руках маленьке срібне дзеркальце.

Вона боїться, що її таємниці вийдуть назовні. У голосі — нервовий дзвін, у жестах — захисна легковажність. Є чоловік у її житті, про якого вона не хоче згадувати. Або ж боїться згадати.

Пан Легран — особистий секретар
Сухорлявий, зі сталевими очима й волоссям, зачесаним назад так ретельно, що жодна пасма не вибивалася. Руки спокійно складені, голос рівний, слова точні, як удари метронома.