Глава 19

Аларік сидів у нашій кімнаті, напівобернений до великого вікна, в яке пробивалося м’яке, мов оксамит, світло вечірнього сонця. Його профіль був захований у тіні, але сріблясті відблиски ламалися об пасма темного волосся, яке спадало йому на чоло. На столі перед ним лежали десятки аркушів, сувоїв, кілька пергаментів зі старими гербами і нотатками, частина з них уже мала підкреслення темним чорнилом.

Його пальці рухалися точно і швидко, вивірено розкладаючи папери у чітку систему, яка існувала лише в його голові. Очі були зосередженими, рух губ майже непомітним — він щось шепотів сам до себе, звіряв дати, імена, плани.

Мовчання в кімнаті не було гнітючим. Навпаки — спокійним, глибоким, теплим. Це була та тиша, яку більше не хочеш порушувати, бо вона справжня. Вона про довіру, про присутність, про те, що слова не завжди потрібні, щоби знати — тебе бачать, тебе чують, тебе кохають.

Його спина була трохи напружена, але я вже вміла читати його тіло: це була не втома, а концентрація. Його розум зараз перебував у зовсім іншому просторі — між військовими стратегічними планами, дипломатичними угодами та тим, як захистити майбутнє цього королівства. І це було водночас неймовірно серйозно і ніжно — бо він, мій Аларік, віддавав себе новому життю повністю. Без залишку.

Він прийняв посаду особистого радника короля й королеви. Не просто посаду — місію, відповідальність, довіру. Це була велика честь, але й чималий тягар. Йому доведеться ухвалювати рішення, що впливатимуть на долі тисяч. Та я знала: він з цим упорається. Його погляд умів бачити далі. Його слова завжди були точними. Його серце — відданим.

З часом, після повного утвердження влади Дарсани, він залишиться при ній. Я вже чула, як його ім’я шепочуть зі змішаними нотками поваги й страху на військових нарадах. Казали, що саме він здатен стати новим воєначальником. І вірилось у це легко. Його сила — не в голосних наказах, а в спокійному, виваженому мисленні.

Він щодня тренувався, і не просто для того, щоб зберегти форму, — ні, його рухи були цілеспрямованими, точними, ніби він готувався до чогось більшого. До війни? До миру? До захисту. Навіть у цьому було щось захопливе.

Я пригадала, як нещодавно під час вечері він раптово підвівся, кинувши серветку на стіл, і побіг до свого кабінету, бо в його голові народилася нова ідея щодо розміщення військ на північному кордоні. Я лише сміялася, бо знала — коли в нього з’являється "такий" погляд, краще не заважати. Він жив цим. І я любила його за це.

- Та з такою королевою, як Дарсана, ми й без армії впораємось, - жартував Маркус. – Ще й ворогів змусять вибачення писати віршами.

І в цих словах була правда. Дарсана — сильна, нестримна, іноді лякаюча. Вона знала, чого хоче, і брала це. В її погляді було полум’я. Але поруч з нею була я — тиха, непримітна фрейліна, що здавалася тінню, та й не прагнула більшого.

Це була моя роль. Мій вибір. І я почувалася добре. Щасливо. Бо не кожна щаслива історія починається з трону. І не кожна завершується ним. Моє щастя — у простих речах: у тому, як він вкриває мене вночі, навіть коли я вже сплю. У тому, як притискає до себе, коли я проходжу повз. У тому, що він завжди поруч.

Можливо, одного дня я стану його дружиною. Сестрою королеви. Але навіть якщо не так — я вже була його. І він — мій. Його родина прийняла мене, попри все. Вампіри, яких я ще донедавна боялася, стали тими, кого я більше не могла уявити поза своїм життям. Ми сміялись разом, сварились, підтримували одне одного. Я більше не почувалася чужою. Тут було моє місце. Нарешті.

Я повільно підійшла до нього. Його запах — легкий, трохи пряний, з ноткою диму і кориці — знову обгорнув мене. Я обійняла його ззаду, поклавши долоні на його груди, схилила голову йому на плече. Його тіло одразу відповіло: м’язи розслабилися, дихання стало глибшим. Він відставив перо, не озираючись, потягнувся рукою назад і накрив мої пальці своєю долонею.

— Чи могла я уявити, — прошепотіла я, — що три роки тому все буде саме так?

Він мовчав, але я знала — слухає. Тоді я була самотньою, розгубленою. Поглиненою болем і тінню минулого. Я не знала, ким я була, звідки походила. А зараз я знала все. Я вампір. Я маю сестру. Я маю коханого. Я маю дім. І якби мала змогу щось змінити — не зробила б цього. Жодної миті. Усе привело мене сюди.

— Все гаразд? — його голос був трохи хрипким, мов після довгого мовчання. Але в ньому бриніли нотки турботи. — Ти якась… замріяна.

— Просто думаю про нас. Про те, як усе змінилося. І як багато ще попереду, - я усміхнулась. – Знаєш, життя таке дивне. Я вампір. Ти мій хлопець. І… я щаслива. По-справжньому.

Він повернувся до мене, в його очах блищало м’яке світло вечора, але в них — також і впевненість, яка змушувала моє серце калатати швидше.

— Поки що хлопець, — усміхнувся. — Але з часом… Ти станеш моєю дружиною. Ти отримаєш моє прізвище — Драгомір. І офіційно станеш частиною нашої родини. Хоча для мене ти давно вже не “частина”. Ти — центр. Суть. Усе.

Я не могла не заплакати. Його слова були такими щирими, такими справжніми. Він говорив про майбутнє, про дітей, про дім. Про нас. У нього не було сумнівів. І тому вони зникали й у мені.

— А ти не перестанеш мене кохати? — я ледве прошепотіла, губи тремтіли.

Він доторкнувся до мого обличчя, ніжно, як торкаються до кришталю. Я цінувала його кожний дотик, кожну мить, що ми проводили разом.

— Ніколи, - рішуче сказав він. – Ні в цьому житті, ні в наступному. Мені й вічності буде замало, щоб бути з тобою.

І тоді він поцілував мене. Не з пристрастю, а з ніжністю. Зі спокоєм. З любов’ю. Це був той поцілунок, який залишає слід у душі. Я втонула в ньому, в його дотику, в цьому моменті. Я була вдома. Я була в безпеці.

Мені не потрібні були титули, трон чи слава. Лише його руки. Його обійми. Його дихання поруч уночі. Я була щасливою. І я знала — наше майбутнє буде таким же. Бо ми були разом.