Глава 18

Час минав майже непомітно. Наче дні зливалися у єдину м’яку стрічку спокою, де не було різких країв. І хоча я знала, що світ за мурами палацу не став спокійнішим, у моєму серці вперше за довгий час оселилась тиша. Валорія прийняла мене в себе, наче давно загублену доньку.

Її вітри вже не здавалися чужими — вони пестили шкіру, а не до кісток пробирали. Світанки над срібними дахами більше не були дивиною — вони стали щоденним благословенням. Навіть магія в повітрі — щільна, тепла, п’янка — здавалася чимось знайомим, чимось, що завжди мало бути моїм.

Я дивилася на себе в дзеркалі, і щось змінювалося. Не миттєво, ні — поступово, як ріка, що точить камінь. Очі вже не були настороженими, як раніше. Плечі більше не напружувались при кожному незнайомому кроці.

Я почала сміятись частіше — щиро, голосно, іноді до сліз. Хейвенберд з його дощовими вулицями, мідним пилом на підвіконнях і нескінченною тривогою у повітрі зник у тумані спогадів. Інколи я ще згадувала обличчя — викладачів, сусідів, ту жінку з книгарні, що завжди нахилялася до мене, наче хотіла щось шепнути, та так і не наважувалася. Та всі вони здавались мені акторами з чужої вистави. Я більше не належала тому місту.

Валорія — ось де віднайшлося моє «я». Тут я могла дихати на повні груди. Тут моє вампірське походження вже не викликало шепоту за спиною. Навпаки — я стала однією з них. Частиною сили, що охороняє, зцілює, бореться. І тут був він — Аларік. Мій незламний, мій мовчазний маяк. З ним усе мало сенс. Навіть коли ми не говорили — а це бувало часто — я відчувала зв’язок, міцніший за будь-які обіцянки.

Ми не вирішували жити разом. Просто одного вечора я заснула у його кімнаті, наступного — знову. А потім мої речі переїхали. Потім — моя ковдра, моя чашка, мій запах у подушках. Здавалося, що ми завжди ділили цей простір.

Тут ми сміялися, сперечалися, мовчали довго вночі. Я знала кожну зморшку на його лобі, кожну родимку на плечі. І кожного разу, коли його рука знаходила мою у темряві — мені здавалося, що серце переповнюється.

Дарсана із Заком, звісно, були попереду нас. Вони жили в ритмі, що завжди змушував усіх навколо усміхатися. Її вогонь і його незворушність доповнювали одне одного, наче два полюси однієї зірки. Коли ми збиралися у внутрішньому саду, де виноградні лози тягнулися до сонця, а м’які подушки розсипались на терасі, завжди звучав сміх. Особливо коли Зоріна починала згадувати молодість — з іронією, зі щирістю, з тією чарівною здатністю говорити навіть про жахливе легко.

Того вечора вона глянула на нас усіх із хитрим вогником в очах і сказала, насолоджуючись ефектом. Вона для мене стала дуже близькою людиною.

— Мабуть, час приймати ставки, - посміхнулась королева. – Хто з вас перший зважиться на весілля?

Я ледь не захлинулась чаєм. Зніяковіло втупилася в чашку, ховаючи усмішку. Було смішно й ніяково водночас. Та глибоко всередині я відчула, як ці слова тицнули в щось уразливе. Я не була готова. Але і не боялась. Просто — хотіла, щоби це "зараз", оця тиха гармонія, тривала якнайдовше.

— Ти просто хочеш весілля, мамо, а не ставки, — прокоментувала Дарсана, злегка пирхнувши.

Зоріна знизала плечима і не заперечила. Наші дні були насичені, але по-своєму спокійні. Я вчилася мистецтву зіллєваріння в місцевих майстринь, спостерігала, як дітлахи вчаться володіти стихіями на тренувальних майданчиках, сміялася з академістами, що досі сперечалися про стародавні закляття. Мене впізнавали — і не як героїню битви, а як свою. Як когось, із ким можна розділити хліб або таємницю.

Коли діти приносили мені малюнки — з крилами, золотими ореолами, смішними надписами — я зберігала їх. Не як героїчні трофеї, а як нагадування: мене люблять. Приймають. Тому, коли Дарсана підійшла до мене з новиною, я розгубилась.

— Я хочу, щоб ти стала моєю фрейліною, - сказала вона.

Я кліпнула, не розуміючи спершу, що вона сказала. А вона, як завжди, була простою. Дівчина вже давно готувалась до ролі королеви і все розпланувала.

— Та кого ж іще? Ти моя подруга. Моя родина, - продовжила подруга. – Хто краще за тебе зрозуміє, чого я хочу? Ні, ну якщо ти не хочеш, я зрозумію, адже може ти маєш інші плани.

Але я не дала їй говорити, а просто міцно обійняла. Я і мріяти про таке не могла. Мені ніколи не хотілось ставати королевою Хейвенберду. А ось тут я просто щаслива своєю новою роллю.

І ми занурились у вихор підготовки. Сукні — переливчасті, як схід сонця над кришталевим озером. Прикраси — тонкі, витончені, сплетені з магії й золота. Запахи спецій, тканин, свіжоспеченого хліба з кухні. Валорія готувалась до свята.

Але повітря змінювалось. Тонко, майже невидимо. Наче тінь, що насувається за спиною. Перший тривожний дзвін пролунав, коли генерал Марк залишив столицю. Старий, могутній, з очима, що бачили більше війн, ніж можна уявити. Його відсутність була відчутною — як брак повітря в кімнаті.

Того ранку ми снідали в саду. Небо було м’яким, птахи цвірінькали у виноградних гілках, чашки дзенькали об тарілки. Я саме збиралася щось відповісти Зоріні, коли світ навколо здригнувся. Спершу — звук. Глухий, як удар у серце. Потім — тремтіння в землі. Я підвела голову. Інші теж. Усі розвернулись.

Він ішов вулицею до палацу — сивий, спокійний, у темному плащі, за яким нуртували тіні. Демони. Покручені, осліплені, люті. Їхні очі світилися, немов вугільний жар. Воїни кинулись уперед. За ними — ми. Мене не здивував напад. Мене приголомшила особа, що стояла попереду.

— Це він, — прошепотів Зак. — Даміан Оверлук. Мій дід.

Він не крикнув. Не погрожував. Лише дивився — спокійно, розумно. З болем у зморшках. Мені навіть на мить стало шкода цього чоловіка.

— Я не прийшов за тобою, Заку, - сказав він. – Я прийшов до Драгомірів. Не втручайся. Не змушуй мене.

Але Зак уже був на позиції. Меч у руці. Очі — як крига. Він не збирався відступати. І всі, хто добре знав його, прекрасно це розуміли. Зак готовий був до кінця стояти за Драгомірів та їх безпеку.