Дарсана

Нарешті я повернулася додому. Звичайно в Хейвенберді мені подобалося, але я сумувала за рідною Валорією. Так дивно було про це думати, адже виросла я саме там. Тоді я навіть уявлення не мала, що є принцесою вампірів. Та тепер все змінилося. Я прекрасно усвідомвлювала свої обов'язки та свою сутність. Певно все життя мені не вистачало саме цього. Але тепер я знову повертаюся до Валорії. Я хотіла скоріше побачити батьків, діда та свій народ. Напевне це в крові у кожного вампіра - сум за домом. Ми неабияк прив'язані до рідних місць.

- Нарешті я в своїй кімнаті. Я так сумувала за нею. Особливо після цих неймовірно помпезних кімнат у Хейвенберді. Ну серйозно, ніякого комфорту. Де ділася їх практичність? - сказала я, впавши на ліжку. - Це ж треба було стільки всього пережити, аби нарешті знову опинитися тут. Воно того було варто.

- А от моя кімната трохи далі. Для вампіра це не відстань, звичайно. Але все ж я далеко від тебе. - посміхнувся Зак, схилившись наді мною. - Це так незручно. Я би хотів проводити кожну хвилину поруч з тобою.

- Так переїжджай сюди, в чому проблема. Зможемо економити час та нерви. Хоча, у нас в запасі ціла вічність. Але все ж так буде і справді краще для нас обох. - я обійняла його за шию, притягнувши ближче. - Я доросла дівчина, в нас серйозні стосунки. Батько взагалі готує тебе до ролі короля. Тому чому би й ні. Мама з татом нічого проти не скажуть. Та й Аларік з Ілларією, я впевнена, будуть жити разом. Тому чому би й нам цього не зробити.

Якусь мить він просто нависав наді мною, дивлячись в очі. Як же я кохаю його. Насправді треба було давно це зробити, але я ніяк не могла наважитися. Я ж згадала ті часи, коли ми лише познайомилися. Тоді ніхто з нас не міг уявити, що все складеться саме так. Але ми зараз тут, і на нас чекає майбутнє.

- Ти впевнена? - спитав він. - Ти справді хочеш, аби я переїхав до тебе в кімнату?

- Звичайно, адже я кохаю тебе. - прошепотіла я. - До того ж інколи мені так не хочеться виходити звідси. А ти якраз будеш під боком.

- І я тебе кохаю. - посміхнувся він, цілуючи мене. - Треба перенести речі. Хоча ми це можемо зробити й трохи пізніше.

Нехай це стане початком чогось нового для нас, адже я впевнена, що на нас чекає щасливе життя. Аби лише тільки нові пригоди не чекали на нас на кожному кроці. Та я впевнена, що все обов'язково буде добре...