Глава 17

Коли ми вийшли з порталу, на самому вході до величного палацу нас вже чекали Зоріна та Джейкоб Драгоміри. Їхні обличчя сяяли щастям, а очі блищали від нетерпіння й радості. Я відчула, як серце стискається від хвилювання і тепла одночасно — адже король і королева, мої друзі, моя родина, так довго чекали саме цього моменту.

Хоч це й було трохи дивно, бо я ніколи не жила тут, не мала офіційного королівського статусу і не народилась у цьому світі, але вони вже давно стали для мене чимось набагато більшим, ніж просто владні особи. Вони — частина мого життя, моєї опори, моєї справжньої родини.

Це відчуття належності було сильнішим за будь-які слова. Саме тут, серед цих стародавніх стін і широких залів, я могла нарешті відчути себе в безпеці, знайти спокій і притулок. Особливо мене гріло усвідомлення, що мама буде поруч. Її близькість давала мені сили і надію, що тепер я зможу остаточно освоїтися з новими здібностями, з тими темними й могутніми силами вампіра, які тепер текли в моїх жилах.

Зоріна й Джейкоб розступилися, усміхнені і відкриті, і почали один за одним обіймати кожного з нас. Їхні обійми були теплі і справжні — такі, що зігрівають душу. Коли вони дійшли до мене, я злегка зам’ялася — це було незвично, навіть трохи лячно, адже я звикла до стриманості в королівських колах, до офіційності і дистанції. Але в цих обіймах не було нічого фальшивого. Навпаки, вони миттєво розтопили лід, що затаївся в мені, і я відчула, як нарешті належу до чогось більшого і справжнього.

Мама, на жаль, не змогла бути тут одразу. Вона лише зранку перенеслася до свого дому, і через це не встигла приїхати на зустріч. Я не засмутилась, адже знала: скоро ми побачимось, і це буде особлива зустріч — тепла і довгоочікувана. Поки що ж головне було інше — я нарешті тут. Мій новий дім, моє королівство, мої люди. І це відчуття свободи, прийняття і безпеки стало для мене справжнім подарунком долі.

— Ілларіє, ми надзвичайно раді, що ти офіційно стала частиною нашої родини, - порушив тишу Джейкоб. – Хоч ми давно вважали тебе своєю, тепер це офіційно. Сподіваюся, ти почуваєшся тут як вдома, і ми зробимо все, аби так було і надалі.

— І, знаєш, тепер Аларік перестане нити через тебе, - посміхнулась Зоріна. – Він дуже сумує, коли вас немає разом. Ти врятувала нас усіх, Ілларіє.

Їхні слова викликали в мені хвилю щирої вдячності. Вони — зовсім не такі, як ті суворі, відсторонені королівські родини, що я бачила раніше. Тут не було надмірного блиску пафосу і холодної офіційності. Натомість панувала проста людяність, доброта і відкритість.

Звичайно, були правила і обов’язки — без них королівство не може існувати. Але в більшості випадків Зоріна і Джейкоб поводилися так, наче вони — просто люди, а не володарі тридцяти п’яти світів. Я пам’ятала, як неодноразово бачила їх на спільних святах і зібраннях, де вони звертались до підданих по імені, без офіційних титулів, і це завжди викликало усмішку у всіх навколо.

Я впевнена, що і Дарсана — хоч і не виховувалася серед Драгомірів — успадкує цю простоту в характері, стане сильною і доброю королевою, такою, якою вони є. Після цих приємних слів Зоріна, потягнувши Джейкоба за руку, повела його в палац, залишивши мене наодинці з кількома іншими людьми.

— Ілларіє, — несподівано промовила вона, усміхаючись тепло. — Ми підготували для тебе окрему кімнату. Вона дуже простора, і ти можеш змінити її на свій смак. Але речі туди поки не переносили — можливо, ти захочеш жити разом з Аларіком.

У цей момент Рік, який стояв неподалік, підхопив весело. Для нього це все взагалі було так природньо. Та й він, нарешті, міг розслабитись вдома поруч із близькими йому людьми.

— Думаю, кімната тобі сподобається, - продовжував посміхатись він. – Вона розташована неподалік великої зали. Чи не так, кохана?

Я застигла, вражена і трохи розгублена. Хвиля емоцій прокотилася по тілу — щастя, хвилювання, легка невпевненість. Невже це правда? Чи це не якийсь сон? Вони справді запропонували мені жити в одній кімнаті з Аларіком? Я давно цього хотіла, але думка про це викликала в мені таємничий трепет.

Здавалося, ось-ось прокинусь, і все зникне, як ілюзія. Але ні — це була реальність. Моє нове життя починалося саме тут і зараз. Воно було схоже на казку — справжню, яскраву і живу, хоч і не позбавлену темних сторін і небезпек. Як у будь-якій казці, не обійдеться без злих відьом, та я знала — я готова боротися.

— Я б дуже цього хотіла, — нарешті видихнула я, посміхаючись щиро і впевнено. — Мені справді буде зручніше у твоїй кімнаті.

Раптом Зоріна усміхнулася особливо хитро, її очі блищали веселим натяком. Вона взагалі мені дуже подобалась, адже була щирою та приємною жінкою, не дивлячись на королівський титул. В цьому і є особливість вампірів.

— От і чудово! Все складається просто ідеально, - сказала вона. – Хоч вампіри й не сплять, але, думаю, вам буде весело вдвох. Знайдеться чим зайнятися.

Її посмішка була не просто дружньою — вона приховувала легкий жарт і велику надію. Це був тонкий натяк на життя, яке чекало на нас попереду, зі всіма його пригодами, радощами й викликами.

Не встигла я нічого відповісти, як королева взяла мене за руку і потягнула вперед, наче я була її рівною — а не просто гостею чи навіть родичкою. Джейкоб, хоч і мав по праву народження королівську кров, поводився напрочуд просто, без надмірного офіціозу й вишуканих поз. Його легкість і відкритість робили все навколо теплим і затишним.

Я відчула, що попереду — яскраве, живе, сповнене пригод і нових відкриттів життя. І хоч я знала, що труднощі і темні тіні ще не раз намагатимуться затінити мій шлях, мені починало подобатися те, що все змінюється — що все стає справжнім і моїм.