Глава 16

Вже за тиждень Анастасія народила чудову двійню, яких назвали Лівія та Кайлас. Ім'я для них ми обирали всі разом, адже такі традиції Хейвенберду. Хоча своїх малюків я б назвала зовсім інакше. Та все ж останнє слово було за батьками. Діти були такими милими, однак я не так часто й брала їх на руки. Мені було страшно, адже це маленькі живі діти. Я ще поки не готова бавитися з такими. Ще й боялася, що можу випадково застосувати вампірську силу. Та й не дуже я вміла доглядати за дітьми. Але от Амаранта майже постійно не випускала когось із близнюків з рук. Вони були настільки милими разом, а малі чимось схожі на старшу сестру. І це було справді мило. Дівчина нарешті була вдома, з родиною. І я зрозуміла одну дуже важливу річ - моє місце не тут. Я не хотіла залишатися в Хейвенберді. Ні, вони так і залишаться моєю родиною, однак я все частіше думаю про те, аби поїхати до Валорії разом з іншими. Знаю, що рано чи пізно Рік, Зак та Дарсана захочуть повернутися. І якщо Аларік витримає трохи довго, та я знаю, що він сумує. Мене тягнуло туди, і це не через вампірську сутність. Амаранта і Тоні теж вампіри, однак їх дім тут. Можливо це через мою матір. Тому я і прийняла рішення. Я хочу переїхати у Валорію. Мені завжди там було більш комфортно та зручно. Але я не знала, як це сприймуть інші.                                                                                                               

Однак Реджинальд підтримав мене, взявши обіцянку, що я буду приїжджати в гості. Це стало для мене несподіванкою. І хоча я й бачила, що він не дуже цього хотів, адже нарешті ми всі разом, та все ж розумів, що так буде краще для мене. Аларік, Дарсана та Зак були неймовірно раді цьому факту, але я хвилювалася. Раптом мене не приймуть там. Ми ж навіть не спитали в короля та королеви чи зможу я переїхати. Але мене впевнили, що вони будуть щасливі. До того ж колись Дарсана стане королевою, а вона моя найкраща подруга. От і зараз я збирала речі, але все одно сильно нервувалася. А раптом мене не приймуть там? Можливо мені просто ніде немає місця. Хіба таке можливо? Так і доведеться блукати усіма тридцятьма п'ятьма світами, аби знайти хоч щось. Саме в такому стані мене і знайшов Аларік, що вирішив мені допомогти зібратися.                                                                                

- Так, і що з тобою відбувається? Що за сумний настрій? - запитав він. - Ти передумала їхати у Валорію? Хоча я сподіваюся, що це точно не так.                                                                                     

- Ні, не передумала. Я дуже хочу туди поїхати. Можливо там моє місце. Просто... - я присіла на ліжко, тримаючи в руках свою сукню. - Я боюся, що мене там не приймуть. Я ж не вампір по праву крові. Мене такою зробили. А у вас таке буває дуже рідко.                                                                                   

- Ну, по перше, - він присів поряд, взявши мене за руки. - Твоя мати найперший вампір, тому право крові в тебе є. Вона, по суті справи, й створила цю расу. Ти забула, що ми раніше були ангелами? Тому це я навіть чути не хочу. А от друге... - він на мить задумався. - Ти була в Валорії не раз і знаєш, що ми завжди готові прийняти у свою велику родину кожного.                                                                                

- Я пам'ятаю, що вампіри одна з найдобріших рас. Але і найнебезпечніша. Нас всі завжди бояться. Навіть я в перші дні в Королівській Академії намагалася перебороти свій страх у розмові з тобою. - розсміялася я. - От як у вас так виходить?                                                                                                   

- Ми й тебе навчимо. Тим паче в нас стільки часу попереду. - посміхнувся Аларік. - Тому збирайся, скоро ми будемо вдома. І там ти зрозумієш, що усі твої переживання були марними.                              

Я сподівалася, що ми справді будемо там щасливі, адже будемо всі разом. І, можливо, я нарешті знайду своє місце. До того ж там моя мама, вона мене завжди підтримає. Ми, нарешті, зможемо покращити наші стосунки. Я сподіваюся, що все ж Аларік має рацію...