Глава 16

Вже минув тиждень з того дня, як Анастасія народила чудову двійню — маленьких Лівію та Кайласа. Пухкі, з ідеальною шкірою та беззахисними очима, вони стали центром уваги всієї родини. Імена для них ми обирали всі разом — така традиція у нашому Хейвенберді, де кожен голос важить, а кожне рішення — спільне.

Звісно, я мала свої ідеї, свої уявлення про те, як би я хотіла назвати малюків. Проте традиції — це міцний фундамент, і врешті-решт останнє слово було за батьками. Я змирилася, бо розуміла — це про нашу сім’ю, про наше коріння.

Діти були неймовірно милі, їхня беззахисність викликала у серці ніжність, але водночас і тривогу. Я не брала їх на руки так часто, як могла б. Мене охоплювало страхіття — це ж живі, крихітні створіння, і я ще не готова була брати на себе відповідальність за них так близько.

Ще й той внутрішній страх, що ненароком можу застосувати вампірську силу, що панує у мені. Та й доглядати за дітьми я не вміла — це зовсім інший світ, інша магія. Натомість Амаранта не випускала близнюків з рук. Вона була справжньою матір’ю для них, ніжною, уважною, безмежно люблячою.

Діти чимось нагадували старшу сестру — в них була така сама витонченість, така сама особлива аура. Це було справді мило — бачити цю родинну єдність, цю любов, що гріла кімнату. Нарешті Амаранта була вдома, з нами, з рідними.

І саме тоді я відчула щось глибоке, немов пробудження у душі — моє місце не тут, у Хейвенберді. Звичайно, це залишалася моя родина, мої близькі, мої корені. Але все частіше думка тягнула мене до Валорії — до того місця, де мені завжди було затишно, де я почувалася більш живою.

Я знала, що рано чи пізно Рік, Зак і Дарсана захочуть повернутися туди, де їх чекають. Аларік теж, хоч і витримує, але я відчувала, що йому бракує дому. Мене тягнуло туди не через вампірську природу, хоч і Амаранта з Тоні — вампіри, але їхній дім тут, у Хейвенберді. Можливо, це через матір, що залишила слід у моєму серці. І тоді я прийняла рішення — я поїду у Валорію. Там завжди було комфортно і зручно, там я зможу знайти себе.

Проте я боялася, як це сприймуть інші. Реджинальд, на щастя, підтримав мене. Він узяв обіцянку, що я буду приїжджати в гості. Для мене це було несподівано — бачив, що йому важко відпускати, адже нарешті всі ми зібралися разом.

Але він розумів — це буде краще для мене. Аларік, Дарсана і Зак раділи моєму рішенню, їх очі світилися надією. Та я все одно нервувала. Що, як мене там не приймуть? Адже ми навіть не спитали у короля та королеви про дозвіл.

Мене намагалися заспокоїти — казали, що вони будуть раді. Адже колись Дарсана стане королевою, а вона моя найкраща подруга. І все ж у мені закрався страх — а раптом ніде немає місця? Можливо, мені доведеться блукати тридцятьма п’ятьма світами, шукаючи свій дім.

Саме в такому стані мене знайшов Аларік, коли прийшов допомогти з пакуванням речей. Його присутність заспокоїла, хоч і трохи злякала мене. Я не знала як взагалі реагувати на це все.

— Так, і що з тобою відбувається? — запитав він, уважно дивлячись у мої очі. — Що за сумний настрій? Ти передумала їхати у Валорію? Хоч я дуже сподіваюся, що це не так.

Я опустила погляд, міцно стискаючи в руках свою сукню. Відчула, як серце б’ється частіше. Хоча я і була вампіром, та ще досі не позбулась людських звичок.

— Ні, — прошепотіла я. — Я дуже хочу поїхати. Можливо, там моє місце. Просто… я боюся, що мене не приймуть. Я ж не вампір по праву крові. Мене такою зробили. А у вас таке буває дуже рідко.

Аларік підійшов ближче, присів поруч і ніжно взяв мої руки в свої. Він завжди був таким розуміючим, і міг знайти правильні слова для мене.

— По-перше, — сказав він, дивлячись у мої очі. — Твоя мати — найперший вампір. Ти маєш право крові, просто іноді забуваєш про це. Ми були колись ангелами — ти про це не забула, правда? Тому я навіть не хочу чути, що ти не своя. По-друге… — він задумався на мить, посміхаючись. — Ти не раз була у Валорії. Ти знаєш, що ми завжди відкриті для кожного, хто хоче приєднатися до нашої великої родини.

Я посміхнулася крізь хвилювання. Так, це все було досить логічно, та я не могла нічого зробити з собою. Якесь дивне хвилювання ні на мить не покидало мене. Однак я не збиралась передумувати.

— Я пам’ятаю, — сказала я. — Що вампіри — одна з найдобріших рас, але й найнебезпечніших. Нас всі бояться. Навіть я в перші дні в Королівській Академії намагалася подолати страх перед тобою. От як у вас так виходить?

— Ми навчимо і тебе, — відповів Аларік з усмішкою. — Тим більше, у нас попереду стільки часу. Тож збирайся — скоро ми будемо вдома. І там ти зрозумієш, що всі твої хвилювання були марними.

Я вдихнула глибше, дозволяючи собі вперше за довгий час відчути спокій. Сподівалася, що насправді ми там будемо щасливі, що будемо разом і що я знайду своє місце. Там моя мама, і я впевнена, що вона мене підтримає. Ми зможемо покращити наші стосунки. І я так хочу вірити, що Аларік має рацію.