Аларік

Я би не проміняв ці моменти поряд з Ілларією ні на що в світі. Її посмішку, очі та ніжність. Вони допомогали мені не зійти з розуму там, в лісі. Навіть демон тепер заспокоївся. І ми справді знайшли з ним компроміс спільного існування. Він став справді гармонічною частиною мене. А поряд були мої близькі, які і справді готові заради мене на все. Особливо я почав це цінувати після того, як повернувся. На стільки речей я подивився під іншим кутом. Та зараз все просто ідеально. Я був абсолютно щасливим. Мене навіть не дратує присутність демона в моїй голові. Все змінилося, і тепер я був інакшим.  

От тільки я дуже сильно сумував за Валорією. Ні, в Хейвенберді і справді чудово, та якась частина мене хотіла додому. Це в крові кожного вампіра. Ми хочемо повернутися додому, де б не були. Навіть ті, хто їдуть жити кудись за корндон, все одно колись повернуться. Я дуже сильно хотів додому, але я не зможу без Ілларії. Вона частина мене, і я не готовий відпустити її хоча б на мить. Можливо, мені вдасться вмовити її поїхати туди хоч на якийсь час. Але поки Анастасія не народить, сумніваюся, що це вийде. 

Тому мені залишалося лише чекати. Та для вампіра кілька місяців - це не довго. Особливо коли попереду вся вічність поруч з коханою жінкою. На щастя Зоріна та Джейкоб приїхали, але ненадовго. Вони не змогли пропустити таке, адже це не просто для мене дядько та тітка. Вони виховали мене, і стали справжніми батьками. Проте я так жодного разу їх так і не називав. Все ж я пам'ятаю своїх рідних. В мого батька не було шансу виховати сина, а мама просто зробила неправильний вибір. Згодом Зоріна та Джейкоб повернулися у Валорію. Ще би, їм потрібно захищати країну. А в Хейвенберді тепер теж є захисники, адже Тоні та Амаранта прийняли рішення остаточно поселитися тут. Проте вони ще не впевнені, що це надовго. 

То хто знає, може ми зможемо поїхати кудись. Все ж я помічав, що і Ілларія часто говорить про Валорію. То може скоро на нас чекатиме переїзд?