Глава 15

Цілий тиждень вже пройшов з того моменту, як Аларік нарешті повернувся. Я досі не вірила, що це справді сталося. Ми змогли це зробити. Мій коханий був поруч зі мною, і в нас з'явився шанс почати все заново. І ми намагалися не втрачати й хвилини, адже і так вже пройшло дуже багато часу. Я знала, чого хочу, і збиралася отримати це. Спочатку ми повернулися до Хейвенберду, куди одразу ж прибули Зоріна та Джейкоб. Вони чекали на нас там. Ще б, це їх племінник, якого вони виховали. Для них він був ніби другою дитиною. Мені здається, якби була їх воля, вони одразу би забрали хлопця назад у Валорію. І Зоріна справді збиралася це зробити. Я бачила це в її погляді. Але Аларік вирішив поки залишитися в Хейвенберді, як і Дарсана. Хоча я бачила, що їм обом не комфортно. Та й мені не хотілося б провести тут ще пару років. Ні, дядько до мене ставиться так само добре, а ще в мене тепер є сестра. Проте я відчувала, що моє місце не тут. Я навіть не знала, як саме це пояснити. Просто складалося таке відчуття.                                                                                                                                 

Та поки що ми нічого не вирішували, адже я просто насолоджувалася часом, проведеним з Аларіком. Я була щаслива, що він поруч зі мною, а все решта вже неважливо. Я готова бути з ним в будь-якій країні, адже так сильно його кохала, що боялася відпускати навіть на якусь мить. От і зараз ми разом лежали в кімнаті. Реджинальд не став виділяти йому гостьову, адже Ріку цілком комфортно у моїй спальні. До того ж я взагалі хотіла запропонувати йому пожити в мене. Ми просто лежали й розмовляли. Це було так неймовірно. Мені вистачало навіть часу, проведеного з ним.Однак питання турбували мене, і я наважилася їх задати.                                                                                    

- Весь цей час, коли тебе не було... Де саме ти був? - сказала я, подивившись на нього. - Ти пам'ятаєш це все?                                                                                                                                                              

- Я не знаю, що це за місцевість. Ніколи його не бачив раніше, навіть не читав. - його очі ніби затуманилися. - Весь час бродив в якомусь лісі. Я навіть не знав, скільки пройшло часу і чи зможу колись повернутися. Залишалася лише надія, яка згасала кожного дня. Чесно, якби не демон, то б вже давно втратив розум. Він підтримував мене, говорив зі мною. Я відчував, що не сам, чіплявся за останні промінчики надії. І це було так дивно. - Аларік посміхнувся. - Знаєш, він живе в мені вже стільки років, що я просто звик. Я ділив з ним своє тіло, але навіть не цінував. Навчився ніби відключати його. Але він мені доволі часто допомагав, просто я цього не розумів. Саме він тоді й знищив Бена, на першому курсі. А цього разу... Можливо з часом би мені вдалося повернути контроль. Йому би це точно набридло. Але вже як є.                                                                                                                                 

Так от як все тоді сталося, адже ніхто з нас не знав про смерть принца драконів. Для нас з'явився Аларік, який не хотів нічого говорити. Тому нам залишалося лише прийняти це. Та мені було дивним зовсім інше - він не хотів позбавлятися демона. Не думаю, що все ж це можливо. Рік просто звик до нього. Особливо тепер, після їх пригоди. Вони навчилися співіснувати разом, тому і нам доведеться не звертати на це уваги. Інколи таке може стати навіть корисним. Головне, що тепер хлопець поруч з нами, а з рештою ми зможемо впоратися. Але я вже просто боюся уявити, що нас чекатиме далі, адже просто життя нам точно не бачити...