Глава 15

Цілий тиждень минув відтоді, як Аларік нарешті повернувся до нас — до живих, до світу, до мене. І кожного ранку я прокидалася з тремтінням у серці, не вірячи, що це не сон. Чи це все насправді? Чи я не вигадую цю реальність, щоб не впасти знову у безодню розпачу?

Та щоразу, коли я повертала погляд до його обличчя, коли відчувала теплоту його дотику, сумніви відступали. Ми зробили неможливе — повернули його з того світу, куди більшість уже давно списали його, як загублену душу. І це була наша спільна перемога, наш маленький, такий крихкий і дорогий тріумф.

Здавалося, що весь час до того ми жили в тіні очікування, де кожна секунда здавалася затягнутою в безкраїй темряві. Тепер же світ навколо ніби розцвітав, наповнюючись новими барвами і звуками. Я була готова тримати цей момент міцно, бо знала — він крихкий, як тонке скло, що може розбитися в будь-яку мить.

Перший наш крок — повернутися до Хейвенберда. Це місце стало для нас тимчасовим прихистком, тихою гаванню серед бурі, що вже не одне століття кидала нас між життям і смертю. Там, у знайомих стінах, нас чекали Зоріна та Джейкоб — люди, які виховали Аларіка, дали йому свою любов і силу, ніби друга сім’я. Вони прийняли його з відкритим серцем, а я бачила, як Зоріна дивилася на нього.

В її очах палахкотіло бажання забрати його далеко від небезпек цього світу — у Валорію, де, здавалося б, панує спокій і порядок. Її рішучість була неймовірною, наче вона була готова піти на все, щоб захистити племінника, свого сина у серці.

Аларік, хоч і поважав це бажання, залишився тут, у Хейвенберді, разом із Дарсаною. Але я бачила, як їм обом було важко — наче вони обоє носили на собі тягар чужого світу, що не дає розслабитись, не дає забути про минулі рани.

Я теж відчувала, що це не моє місце. Хоч дядько і ставився до мене з ніжністю і турботою, як до рідної дитини, і хоч у мене тепер була сестра, я відчувала тихий поклик душі, який веде кудись далі — до нового життя, яке поки що лишалося за горизонтом.

Та поки що ми не поспішали з рішеннями. Я дозволяла собі просто бути поруч із ним, насолоджуватися кожною миттю. Зараз, коли він був живий і справжній, кожен дотик, кожне слово — усе здавалося чарівним і безцінним. Жодні земні турботи не могли зрівнятися з тим спокоєм, що я відчувала поруч із ним.

Лежали ми разом у моїй кімнаті — просторій, але затишній, наповненій теплом домашнього вогнища. Тиша навколо була особливою — неважкою, не напруженою, а тією, що об’єднує дві душі без зайвих слів. Реджинальд не став надавати йому окрему кімнату — він розумів, що Аларіку тут комфортніше. Я навіть думала запропонувати йому пожити зі мною, не розлучатися і не боятися світу поза цими стінами.

Ми лежали близько один до одного, відчуваючи цю тонку межу між тілом і серцем, що зливається в єдине. У повітрі відчувався запах дерева, свіжої постелі і тихий шепіт нашого спільного майбутнього.

Але попри всю цю ідилію, у мене накопичувалися питання, що довго чекали свого часу. І ось я наважилася їх поставити, боячись розбудити тіні минулого.

— Аларіку, — промовила я, заглядаючи у його глибокі очі. — Весь цей час, поки тебе не було… Де ти був? Ти пам’ятаєш хоч щось?

Він мовчав кілька секунд, зосереджено дивлячись кудись у далечінь, ніби намагаючись викликати з пам’яті зникаючі фрагменти.

— Я не знаю, де це було, — нарешті промовив він, і в голосі з’явилася хрипота, ніби від давньої втрати. — Це було місце, яке не зустрічалося ні в одній легенді, ні в жодній з карт. Темний ліс, без кінця і краю, де я блукав, втративши відлік часу і надії. Я не знав, скільки пройшло днів чи місяців. Час перестав існувати. Іноді мені здавалося, що я зійду з розуму від самотності, від глибокої темряви і безвиході.

Він повернув на мене погляд і тихо усміхнувся — сумною, але теплою усмішкою, як згадка про щось дуже цінне. І я же сильно я сумувала за цим раніше. Якою я була дурною, що так просто відпустила хлопця. Тепер ця помилка не повториться.

— Але був один, хто не давав мені впасти. Демон, що живе в мені, став моїм супутником у цій безнадії, моїм голосом, що ледь пробивався крізь тишу. Спочатку я не цінував його, відштовхував, ніби хронічний біль. Навчився відключати його, ніби він не існує, - продовжував хлопець. – Але саме він врятував мене, — зокрема тоді, коли знищив Бена на першому курсі. І цього разу… Можливо, з часом я б зумів повернути собі контроль, і демон втомився б від боротьби. Але зараз ми змушені співіснувати. Це непросто, але це — частина мене.

Я вдихнула глибоко, відчуваючи, наскільки це складно і боляче, і одночасно — незмінно. Але зараз я була просто щасливою, що ми були вдвох. І мені було байдуже на все. Але одне питання все ж цікавило.

— Ти не хочеш позбутися його? — обережно запитала я, боячись навіть уявити відповідь.

Він злегка похитав головою, у очах — суміш розгубленості і прийняття. Це мене неабияк здивувало, адже Аларік все життя боровся з ним.

— Мабуть, вже не можу. І, можливо, й не хочу. Він — частина мене, хоч і темна, з власними бажаннями і страхами. Після всього, що ми пережили разом, я навчився приймати це, - посміхнувся він. – Тепер він — моя тінь, що завжди поруч, іноді допомагає, іноді лякає. Але він робить мене сильнішим. Іноді це навіть корисно.

Ці слова одночасно наповнили мене тривогою і надією. Тривогою перед невідомим, перед труднощами, що неодмінно чекали попереду. Але також надією, що разом ми витримаємо будь-які бурі. Що любов, яка народилася між нами і загартувалася у вогні випробувань, зможе витримати все.

Я дивилася на нього, і в душі відчувала, що нарешті ми цілісні, справжні, разом. І хоч шлях попереду був непростий, я знала: доки він поруч, ми впораємося з будь-якими викликами. І це давало мені силу йти вперед — у нове життя, тримаючись за руки, без страху.