Глава 14

Так, це справді був Аларік. Його очі — ті самі пронизливо-блакитні, що неможливо сплутати ні з чим іншим на світі — горіли у напівтемній кімнаті, немов маяки, які пробивають густу завісу ночі. Я могла впізнати їх навіть у найглибшому мороці, адже кожної ночі він приходив до мене уві снах.

Ті сни були наповнені його тихим голосом, легкими дотиками, відлунням його сміху, і кожен раз я прокидалась із відчуттям, ніби він зовсім поруч. А тепер він стояв тут — переді мною, у самій реальності, живий, справжній, дихаючий.

Довгі місяці, роки навіть, ми всі вважали, що він навіки покинув цей світ — зник у безодні темряви, без жодної надії на повернення. Частина з нас уже визнала це і опустила руки, інші ж мали слабку іскру надії, що його можна врятувати, але вона здавалася зовсім крихкою, немов полум’я на вітрі.

Я ж ніколи не могла дозволити собі вірити у його смерть. Це було неможливо. Моє серце не хотіло здаватися. Відчуття, ніби я все ще в сні, переслідувало мене — от-от прокинуся, а цей неймовірний момент зникне, залишивши по собі лише спогади. Чи це справжнє? Чи всього лиш мрія, яка ожила на мить? Проте все було надто реальним — тепло його дотику, запах шкіри, звук його голосу.

Раптом зі ступору мене вивела Дарсана — вона кинулася до брата, обіймаючи його міцно, ніби боялася, що він розтане, зникне, знову відійде у небуття. Її сльози котилися по щоках, змішувалися з усмішкою, що виривалася крізь біль і полегшення. Вона не стримувала емоцій — навпаки, виливала всю ту любов і тугу, що накопичувалися роками розлуки. Хоч доля і розкидала їх далеко один від одного в дитинстві, зв’язок між ними залишився незламним.

— Ріку, ти тут... живий... — тихо промовила Дарсана, ніби це було найцінніше слово у світі. — Ти насправді з нами. Живий... Я не можу в це повірити. Це справді сталося.

Аларік глянув на сестру і відповів, його голос був спокійним і глибоким, як струмок у лісі після дощу, наповнений вдячністю і ніжністю:

— Зі мною все добре, сестричко. Завдяки вам я повернувся до життя. Ви врятували мене, і я безмежно вдячний за це, - посміхнувся він. – Приємно відчувати себе знову справжнім вампіром... І, звісно, я неймовірно скучив за спрагою крові.

Зак не втримався від сміху — той легкий, справжній, що розтоплює лід навіть у найхолодніших серцях. Він обійняв друга, і в їхніх рухах вже не було того напруження, яке існувало раніше, ніби мовчазна стіна, що розсипалася під теплом дружби. Тепер між ними був новий зв’язок — глибокий і щирий, бо вони пережили надто багато разом, щоб не цінувати один одного.

Потім Зак перевів погляд на мене. Ці очі — ті глибокі, палаючі блакиттю — пронизали мене наскрізь, наче читали кожну думку, кожен трепет моєї душі. Відчуття було майже фізичним — холодок у спині, серце, що б’ється шаленіше, ніж зазвичай. Пощастило, що вампірам не треба дихати — інакше я б вже давно втратила свідомість.

Я не знала, як він відреагує на мою присутність, адже між нами лежала тінь минулого — нерозказані слова, недомовлені речі, страхи і образи. Але в той момент всі ці бар’єри зникли. Я дивилася на нього — і забула про все, що нас розділяло.

Раптом він повільно піднявся і, ніби невидимою силою, притягнув мене у свої обійми. Його руки були теплими, сильними, але водночас ніжними — наче оберігали мене від усього світу. І якщо раніше я стримувала сльози, то тепер вони самі струмком потекли по моїх щоках, очищуючи душу від років болю, страху і надії. Він був тут — поруч, живий, справжній, і це давало мені сили. Ми ще могли все виправити, змінити.

— Аларіку, — прошепотіла я, голос тремтів від глибоких почуттів. — Пробач мені за все. Я так сильно тебе кохаю... Я не могла без тебе. Можливо, ми даремно втратили стільки часу... Ці образи, непорозуміння... Ти просто боявся мене втратити, і я розумію це. На твоєму місці я вчинила б так само. Не потрібно було в усьому себе звинувачувати.

Він посміхнувся мені, ніжно тримаючи моє обличчя в долонях, і лагідно витер мої сльози, немов хотів сказати без слів: «Все добре». Та я не могла зупинитись. Здавалось, що якщо я відпущу його, то просто втрачу. Ніби це все не реально.

— Ілларіє, все вже позаду. Я тут, з тобою. І я теж тебе дуже сильно кохаю. І завжди кохав. Саме тому зробив тебе вампіром — щоб ми могли бути разом, - продовжував Аларік. – І я щасливий, що ти тепер остаточно прийняла це. Давай просто почнемо все заново.

Я лише змогла кивнути, губи мої тремтіли, але слова не знаходилися. І тоді він ніжно поцілував мене — так довгоочікувано, так тепло, що навколишній світ ніби завмер. На мить я забула, що ми не одні, що навколо небезпека, що життя наповнене викликами. Бо він був тут, поруч, і тепер у нас була вся вічність, щоб виправити все і бути разом.