Глава 13

Після короткої, але напруженої розмови Матумбо поволі підвівся, і його рухи були спокійними, але впевненими — ніби він тримав увесь світ на своїх плечах. Він покликав хлопців ближче, голосом, який не допускав сумнівів. Кожне його слово було продуманим, кожен звук – владним, спрямованим заспокоїти навіть найстрашніші сумніви.

Я відчувала, як повітря у кімнаті загустіло від напруги, наче перед важливим обрядом. Усе, що він говорив, було дуже складним, та це не залишало нам вибору — ми мусили діяти, навіть якщо це здавалося понад наші сили.

Матумбо пояснив нам, що заклинання, яке збиралися застосувати, вимагатиме не лише точності, а й неймовірної витривалості. Це був не просто магічний ритуал — це був глибокий обмін енергією, настільки потужний, що після нього тіло й дух будуть виснажені, як після важкої битви. Тому нам доведеться вирушити на полювання — не заради жадоби, а щоб відновити себе, зібрати розсипані сили й знову відчути цілісність.

На щастя, у цій кімнаті не було слабких. Тут стояли лише найсильніші — двоє вампірів, Матумбо, і я. І хоч я не була впевнена в собі так само, як у них, у мене була надія, що навіть якщо раптом щось піде не так, Матумбо зможе стримати ситуацію.

Хвилювало мене й інше — чи вдасться Заки та Дарсані приборкати не лише власний голод, а й мій? Я все ще не була справжнім вампіром від народження, і внутрішній голос, який кликав мене, щоразу був сильнішим, ніж мені хотілося. Контроль був випробуванням, часом — боротьбою, але я знала, що все це має сенс, якщо тільки ми зможемо врятувати Аларіка.

Матумбо повільно опустився на коліна посеред кімнати. Пальці його рук, спритні і точні, почали чертити щось на підлозі — складний символ, що нагадував стародавній візерунок, в’язь магії і сили. Я застигла, спостерігаючи, як кожен рух виблискує у напівтемряві.

Мої знання про магічні ритуали обмежувалися теорією з Академії, де ми вивчали легенди про відьом і друїдів — загадкових істот, які колись ходили землею і залишили по собі подібні обряди. Перед нами виникла пентаграма — п’ятикутна зірка з гострими кутами, символ балансу, захисту і древньої сили. Нас розставили по її вершинах, і напруга в повітрі ставала все відчутнішою, наче сама кімната дихала разом із нами.

Матумбо почав шепотіти слова стародавньою мовою, яку я не могла розпізнати, але які були пропитані могутньою магією. Кожне слово, що злетіло з його вуст, було наче ключем, що відкриває невидимі двері у світ сил, які перевищують наше розуміння. Я ледь не вловила їх сенс — та зрозуміла, що нам треба запам’ятати ці слова, бо в точності – наша єдина надія.

Коли настав мій час, я здивувалася, як слова самі лилися з мене — чисті, дзвінкі, без жодної помилки чи вагання. Це було як виявлення забутого дару, що спить глибоко всередині. Але на перший погляд — нічого не відбувалося. Тиша розтяглася на довгі секунди, що сповнювалися тривогою. Серце калатало, страх змішувався з надією — а якщо це все марно? Якщо ми втратили останній шанс?

І ось, раптом, з середини пентаграми прорвалося світло — спочатку ніжне, як промінь ранкового сонця, а потім все яскравіше і яскравіше, поки не осліпило мене повністю. Світло огортало все навколо теплим сяйвом, створюючи дивний контраст із холодом, що миттєво розлився по тілу — холод, що різав і обпік одночасно, неначе морозний подих зимового вітру.

Це було дивно — вампіри не мерзнуть, але це був виклик, випробування готовності. Моє тіло здавалося розбитим на тисячі шматочків і водночас зібраним у цілісність, що ледь втримує себе. Інші стояли нерухомо, мов кам’яні статуї, і я мусила триматися разом із ними.

Голос Матумбо став гучнішим, владнішим — він наповнював простір силою, що лякала і захоплювала одночасно. Це було наче заклик, що змушував тремтіти, але я не мала права відступати. Моя єдина ціль — Аларік. Він би вчинив так само, якби був на моєму місці. І тоді, раптово, я відчула нестерпний біль — ніби сотні гострих голок увійшли в кожен сантиметр мого тіла. Я впала на коліна, сили мене покинули, а перед очима розстелилося темне небо. Все здавалося кінцем. Я думала, ми програли. Що все було марно.

Та світло повільно згасало, ніби західне сонце, що залишає останні теплі промені. Я підняла голову, відчуваючи, як тіло палає від напруги і втрати сил, але всередині мене вже розцвітала надія. І тоді — він був там. Ті знайомі, такі рідні блакитні очі дивилися прямо на мене, наповнені життям і силою. Аларік був живий. І ми зробили це.