Аларік

Я був в абсолютній темряві лісу. Я нічого не бачив наавіть перед собою. А ще й ця тиша. Здається, якби не голос демона, то я просто зійшов би з глузду. Він і справді став моїм порятунком. Стільки часу я уникав його, а насправді просто потрібно було примиритися. Тоді все було би чудово. Але ця темрява мене справді лякала. І це було занадто навіть для мого вампірського зору. Таке відчуття, ніби він тут просто не працює. Я став таким... звичайним. Просто жахливо. А я ж навіть до того, як моя особливість проявилася, не був таким. 

"Не приємно відчувати себе нікчемним, чи не так? Бачити та чути все як звичайна людина. Це ж жахливо." - розсміявся демон. - "Але звикай, адже нам доведеться тут блукати цілу вічність. Твої близькі не знайдуть спосіб порятунку. Хоча я сподіваюся, що ми справді зможемо вибратися звідси. Я вже згоден на всі твої умови".

- Знаєш, принаймні я буду не сам. І це мене хоч трохи радує. Я не зійду з розуму остаточно. - розсміявся я. - Це так дивно, мені знадобилося стільки часу, аби зрозуміти, що ти не таке вже й прокляття для мене. Навіть інколи буваєш досить корисним. Мені справді шкода, що в нас не вийшло раніше нормально подружитися. Можливо ми би навіть знайшли разом якийсь нормальний спосіб для того, аби тебе звільнити. 

"Дякую за комплімент". - фиркнув він. - "Але способу немає. Це могла зробити лише твоя матір, проте вона мертва. До того ж я вже звик до нашого спільну існування".

Але тут я помітив дещо дивне, в мене почала кружляти голова. Дивно, адже у вампірів ніколи не буває проблеми зі здоров'ям. Ми можемо втрачати свідомість, коли стається магічне вигорання. І це помітив не лише я, адже зі много такого точно не бувало після перетворення. А далі лише суцільна темрява. Невже тепер остаточно кінець? Тепер я помер, і більше немає жодного шансу на порятунок?