Глава 12

Будинок Матумби зовсім не відповідав моїм очікуванням. Я уявляла щось зовсім інше — величний храм, схований у серці прадавнього лісу, стіни якого поросли мохом і ліанами, а повітря просякнуте димом старовинних благовоній та шепотом магічних сил.

Я чекала, що нас зустріне сяйво руничних символів, які пульсують на кам’яних плитах, і голоси духів, що витають у повітрі. Адже Матумба — один з останніх друїдів, носій стародавніх знань, той, хто пам’ятає часи, коли магія ще була кров’ю світу. І хоча я знала, що він залишився осторонь нових часів, не могла позбутись враження, що його дім мав би бути відображенням величі його сили.

Та перед нами стояв звичайнісінький дерев’яний будинок. Прямокутна споруда з потемнілими від часу колодами, обвішаними сухим плющем, маленькими вікнами, через які просочувалося приглушене світло, і ґанком, що ледь тримався на дерев’яних кілках. Все виглядало настільки просто, що спершу я подумала — ми помилилися. Але ні. Магія тут була. Вона не кричала, не тремтіла у повітрі, не світилася — вона просто була. Справжня, глибока, мовчазна.

Ми опинилися у вітальні — невеликій, але затишній. Повітря пахло деревом, пилом і сушеними травами. Кімната була влаштована просто: м’які крісла з вицвілими подушками, старий круглий стіл, полички з книгами, яких було тут напрочуд багато, — і камін, у якому потріскували дрова. Цей звук здавався єдиним живим у кімнаті, що ніби застигла в очікуванні.

Я мимоволі присіла навпроти вогню, витягнувши руки до тепла. Моє тіло ще не звикло до тиші, до спокою. Все всередині напружилось, наче перед боєм, хоч бою не було. Поки що.

Дарсана теж мовчала, але я відчувала її напруження. Вона сиділа рівно, як на допиті, хоча на її обличчі зберігалася майже кам’яна маска. Лише пальці, що міцно обхоплювали підлокітник, зраджували її хвилювання. Ми обидві не знали, чого чекати.

Матумба зайшов до кімнати мовчки, як тінь. У ньому було щось… давнє. Не старе — саме давнє, як коріння дерев, що проросло крізь сторіччя. Його погляд був спокійним, але глибоким. Здавалося, він бачить нас наскрізь, не лише наші обличчя, а й усе, що ми приховуємо всередині.

— Кави? — запитав він, ніби це було найприродніше у світі.

Ми обмінялися короткими поглядами і кивнули. Не через те, що хотіли пити. Просто потрібно було щось, щоб заземлити себе в реальності. Бо ця реальність здавалася все менш схожою на ту, яку ми знали.

Він приніс нам чашки — прості, керамічні, трохи надщерблені. Аромат був несподівано знайомим, трохи димний, з легкими нотками кориці й чогось невиразного, теплого. Я зробила ковток і раптом згадала дитинство — дім, матір, яка намагалася втішити мене після поганого сну, запах її рук. Було майже нестерпно боляче.

І тоді настала тиша. Повна. Щільна. Об’ємна. Ніби сама кімната затамувала подих. Лише тріск вогню, що здавався якимось живим, єдиним джерелом руху у просторі, де навіть час на мить зупинився.

Коли Матумба заговорив, його голос прозвучав, наче удар у воду. Глибокий, рівний, і… страшний. У ньому була сила, стара і вперта, як сама земля. Він говорив не гучно, але кожне слово бриніло в моїх кістках.

— Я знаю, чого ви прийшли. Про вашу подорож чули в усіх тридцяти п’яти світах. Про битву, про втрату, про жертви, — він дивився просто на мене. — І саме тому я покликав вас сюди. Бо Дарсана — його кров. А ти, Ілларіє… ти — його серце.

Мене наче пронизало. Чути його ім’я з вуст чужої людини було боляче. Не тому, що несподівано. А тому, що це підтверджувало втрату. Підтверджувало, що він десь далеко, в іншому вимірі. Що ми не з ним.

— Я маю такий самий дар, як і ти, — сказав він далі, і цього разу його погляд був ще пронизливішим. — І одного разу я вже пройшов цей шлях. Я намагався повернути свою доньку. Тіла не залишилося, лише відчуття, що вона ще тут. Батьківське серце не обдуриш.

Він зробив ще ковток кави, ніби спогади важили йому на грудях. На якусь мить мені стало страшно, адже переді мною була така древня істота. І ніхто не знав, що в нього на думці. Але я себе заспокоювала.

— Тоді я знайшов древні записи. Стародавній ритуал Мортема. Його використовували мої предки, коли смерть ще не була остаточною, - продовжував Матумбо. – Це не просто магія. Це ключ, кинутий у саму безодню. Небезпека колосальна, але шанс — є.

Він витяг з полиці стару книгу, обережно поклав її перед собою. Пальці ковзнули по обкладинці, мовби торкались живої істоти. Я на мить навіть забула як дихати.

— Ви знали, що Земля — найперший зі світів? Саме тут народилась магія. Тут жили перші друїди. І реплікатори, - продовжував чоловік. – Дві раси, здатні керувати самою тканиною буття. Та люди… зруйнували все. Вони боялися. Вони палили книги, вирізали носіїв знань, і магія відступила.

Я слухала, як заворожена. В нас цього не вчили. В наших книгах — суцільне замовчування. Ми вірили, що магія прийшла з інших світів, а не народилася тут. Але тепер я розуміла — нам брехали.

— Проте навіть зараз народжуються діти, в яких вона жива. Ви — такі. І саме ви можете пройти цей ритуал. Але не самі, - Матумбо подивився на нас. – Потрібен третій. Зак підійде. А от Джаспера варто відправити. Його серце ще занадто м’яке. Він не витримає.

Його голос не тремтів. Не сумнівався. Це був голос того, хто знає, що робить. І хоча я хотіла запитати: «Навіщо ти це робиш? Чому допомагаєш?» — не змогла. Щось у його погляді сказало мені: не варто.

— Я не питатиму, — прошепотіла я.

Він лише злегка кивнув, ледь помітно. Ніби і очікував, що я все зрозумію. Між нами виник якийсь особливий зв’язок. Тих, хто розуміє, що таке справжній темний дар. А потім, тихо, додав.

— Правильно, - він навіть посміхнувся. – Бо якщо спитаєш, я можу передумати. А тоді ви втратите його назавжди.

Він розгорнув книгу. Сторінки були пошарпані, написані древніми символами, що пульсували тьмяним світлом. Повітря в кімнаті змінилося. Ставало густішим. Насиченішим. Ніби сама земля готувалася слухати.

— У вас є година, - різко сказав Матумбо. – Підготуйте серце. Бо після цього — вороття не буде.