Глава 11

Виявилося, що місце, де живе Матумбо, розташоване досить далеко — не в горах, не серед лісів, не на околиці поселень, а десь поза уявленням про простір і координати. І найцікавіше — ніхто з нас не мав ані найменшого уявлення, де саме воно.

Джаспер не говорив нічого конкретного — ні напрямку, ні назви, ні особливостей. І це зовсім не дивно. Якщо Матумбо — останній із своєї раси, древньої, майже божественної, то приховувати своє місцезнаходження — справа не просто безпеки, а й виживання. Адже певна частина світу досі вірила в існування напівбогів і полювала за ними — для сили, знань або... страху.

Ми стояли на пустельному подвір’ї за королівською оранжереєю, коли Джаспер, мовчки витягши з-за пазухи невеличкий металевий амулет, кинув його на землю. Після м’якого дзвону з-під наших ніг раптом піднялася густа темрява — щось на кшталт чорного туману, що обертався спіраллю.

Із середини виростав портал. Не схожий ні на одні, які я бачила раніше. Ніякого срібла чи світла, як в ельфійських або вампірських. Ніякого сяйва, як у магів. Лише тіні, темні й щільні, що клубочилися навколо отвору в повітрі. Він поглинав світло, наче сама порожнеча. Від нього пахло ніччю, холодом і... спокоєм. Дивне поєднання.

Можливо, це й була особливість цього королівства. А може — прояв дару самого Джаспера. Мене це тривожило, але я вирішила не думати надто багато. У цьому світі не все підлягає логіці. А зараз перед нами стояло важливіше завдання.

Коли ми зробили крок уперед, перед очима промайнуло коротке миготіння — ніби між нами і простором, у який ми ступали, блиснуло крізь чорну пелену щось сріблясте, живе. Світ перевернувся — коротка втрата рівноваги, легкий тиск у вухах — і от ми вже стояли на невеличкій галявині, оточеній високими соснами.

У повітрі пахло смолою, вологою землею і якоюсь солодкою, майже невагомою магією. Посеред галявини стояв один-єдиний будиночок — з дерева, зарослий мохом, наче частина самого лісу. Спокійно. Майже ідилічно. Я на мить навіть розслабилася, дозволивши собі вдихнути на повні груди. Та тільки-но зробила крок уперед — щось невидиме вдарило мене в груди.

Я відлетіла назад на кілька кроків. Нічого не боліло, та було відчуття, ніби лобом вдарилася в стіну з прозорого скла. Бар'єр. Він навколо всієї хатини. Я озирнулася — Дарсана, Зак, навіть Джаспер — всі стояли зосереджено, але теж ніхто не міг пройти. Джаспер тільки зітхнув і злегка розвів руками.

— Зараз він має перевірити, чи гідні ви розмови з ним, — сказав він тихо. — Не питайте мене, як саме. Це завжди інакше.

І тут, не встиг він договорити, почалося. З-під землі, із лісу, з самих тіней почали виринати павуки. Не ті, що у природі. Ці — величезні, з металевими лапами, червоними очима і клацанням, що розриває повітря. Їхні рухи були різкими, неприродними. Вони ковзали по землі, залишаючи за собою сліди від кігтів. Я ледь встигла схопити клинок, коли перший кинувся на нас.

Минулого разу подібні істоти застали нас зненацька, і тільки завдяки Тревісу ми змогли вибратись. Та зараз — ми були інші. Ми вміли. Ми не панікували. Дарсана і Зак миттєво стали щитом перед Джаспером — мовчки, без слів, наче тисячі разів відпрацьовували це. Я кинулася вбік, притиснувши себе до землі й миттєво встала в стійку.

Перший удар — і я зрозуміла, де їхня слабкість. Черевце. Якщо влучити туди — тіло миттєво розсипається. Кілька миттєвих маневрів, обхід, підсічка — і перша тварюка валиться на землю. Вибух іскор. Крики. Гуркіт. Все зливалося в одну стрімку мелодію бою.

— Їхній живильний вузол у нижній частині! — крикнула я Дарсані.

— Зрозуміло! — пролунав у відповідь її голос.

Зак встиг підрізати лапу одному з павуків, потім миттєво перекинувся на другого. Джаспер, хоч і стояв осторонь, витягнув з кишені ту саму іграшку-квадрат і міцно стиснув її в долоні. Можливо, це був амулет — можливо, щось більше. Але він стояв впевнено, мов знав, що ми його не підведемо.

Останній павук вибухнув просто в повітрі — металеві частини з брязкотом впали на землю. І раптом — тиша. Густа, майже штучна. Ми важко дихали. Навколо — купа мотлоху. Але вже за кілька секунд земля почала рухатися.

Листя затріпотіло, і знизу — повільно, майже знехотя — механічні залишки павуків почали вгинатися в землю, зникати, мовби їх тут ніколи й не було. Магія? Закляття? Або... воля самого господаря цього місця? Коли пил осів, я обернулася — і побачила його.

Чоловік років п’ятдесяти, але з аурою, що притискала до землі. Високий, підтягнутий, з холодними блакитними очима, що ніби світяться зсередини. Сиве волосся — акуратно підстрижене, борода — доглянута. Його рухи були повільні, впевнені, в ньому не було ні краплі поспіху. Та навіть на відстані відчувалося: сила. Давня, первісна, мов у самого лісу. Він — не просто вижив. Він — досі тримає баланс світу.

— Ілларіє, Дарсана, — сказав він рівним, глибоким голосом. — Я чекаю на вас у своєму будинку. Хлопці ж залишаються тут. Якщо, звісно, хочете поговорити. Інакше — можете просто піти.

І він розвернувся, навіть не глянувши, чи ми йдемо за ним. Жодних пояснень, жодних запитань. Усе було сказано. Моє серце гупало десь у горлі. Не від страху — від поваги. А ще — від відчуття, що ми щойно ступили на поріг чогось значно більшого, ніж собі уявляли. Цей чоловік був старший за віки. Старший за мою матір. І той факт, що він знав моє ім’я — без представлення, без запитань — означав тільки одне: за нами давно спостерігали. Нас чекали. Але навіщо?

Ми з Дарсаною обмінялися поглядами — і рушили вперед. За Матумбо. У тишу, що дихала відповідями й ще більшою кількістю запитань.