Аларік

"А мені починає тут подобатися. Чудове місце, де я почуваю себе досить непогано", — раптом промовив демон. Його голос був спокійний, але відчувалася якась нова емоція, майже задоволення від того, що він тут. "Спокійно та тихо, ніде ще такого не зустрічав. А я ж багато років, я подорожував по усім тридцяти п'яти світам. Хоча знаєш, все ж я би з радістю повернувся до Валорії. Скучив за вампірами. Ви хоч мене і дуже сильно дратуєте, та я до вас звик. Навіть вважав своєю родиною, якої в мене просто не може бути".

Я майже не звернув уваги на його слова. Здавалося, демон намагається підняти собі настрій, але я відчував, що йому щось не вистачає. Чи то цей ліс, чи то наша безвихідь змушують його говорити більше, ніж зазвичай. Його слова пролунали спокійно, але в них було більше емоцій, ніж я звик чути від нього. Здається, навіть демони можуть скучити за чимось або кимось.

Однак це мало значення, поки ми все ще були в цьому лісі. І, чесно кажучи, я теж не мав сили заглиблюватися у його внутрішній світ. У нас було своє, набагато важливіше.

- А я скучив за близькими. За Ілларією, Дарсаною, Джейком та Зоріною. Навіть за Заком, з яким ми ще досі остаточно не відновили нашу дружбу. А тепер вже й не зможемо цього зробити, — відповів я, намагаючись говорити спокійно, але в середині мене переповнювали емоції. Вони всі були там, а я був тут, у цьому лісі, без можливості повернутися.

"Ми всі скоюємо помилки, за які потім доводиться розплачуватися", — якось сумно промовив демон. Я здивувався, почувши таку відповідь від нього, адже зазвичай він не був схильний до рефлексії. Це наче був інший Бегемот, більш серйозний, більш людяний. "І взагалі, я демон, в мене на них безліміт. Тому повір, я ще не раз щось придумаю. Однак можу тебе запевнити, що наше положення справ мене влаштовує. Ти будеш головний, а я просто співіснувати та підказувати. Ми ж так стільки років прожили. А тепер ще й спільну мову знайшли".

Його слова викликали у мене дивне почуття. Всі ці роки ми існували разом, але не були близькими. Можливо, зараз щось змінюється. Ми дійсно почали знаходити спільну мову, і я вже не відчував його так відсторонено, як раніше. Я навіть почав цінувати те, що він зі мною. Це дивно, але так є.

Тим не менш, думки про моїх друзів і близьких не покидали мене. Я не міг забути їх, навіть коли цей ліс все ще оточував мене з усіх боків. Здається, що вони все ще мене чекають, і я повинен знайти шлях назад. Але поки ми тут, я не міг просто сидіти і чекати, що трапиться наступного. Щось мусило змінитися.

- Слухай, пішли в іншу сторону, бо таке відчуття, що ми ходимо по колу. А мені це вже набридло, — сказав я, намагаючись змінити ситуацію. Відчуття, що ми застрягли в одному місці, лише додавало розчарування.

"Ти це в лісі визначив?" — хмикнув демон, але я не був впевнений, чи це питання було жартом чи серйозним зауваженням.

Однак я не став сперечатися. Я й сам помітив, що ми рухаємося по колу. Ніби кожен крок веде до того ж місця, і, здавалося, цей ліс не має кінця. Але тепер ми повинні були змінити маршрут, навіть якщо не знали, куди він нас приведе. Ми не могли залишатися тут назавжди.

Цікаво було й те, що я ніколи не називав демона по імені. Ім’я "Бегемот" звучало дивно, навіть велично, але все ж... це було ім’я. І те, що він тепер відкрился мені, стало для мене справжнім відкриттям. Може, це було не просто ім’я, а ще й частина того, чого я не знав про нього. Напевно, його сила більша, ніж я міг собі уявити.

Але, незважаючи на все це, я відчував, що це не має значення. Тепер ми були партнерами, навіть якщо це звучало дивно. І, може, з часом я зрозумію, чому я виявився саме з ним у цьому світі.

- Можливо, щось з того й вийде, — прошепотів я сам до себе, і ми вирушили в новому напрямку, спільно, навіть не знаючи, що нас чекає попереду.