Глава 10

Після обіду ми одразу попрямували до старовинної бібліотеки, де химерне переплетення запахів пилу, старого паперу й затхлого дерева створювало атмосферу давнини. Високі стелажі здіймалися аж до стелі, книжки стояли в кілька рядів, деякі були такі древні, що обкладинки розсипалися в руках. Світло проникало сюди крізь вітражні вікна, ламаючись кольорами веселки й падаючи на старі фоліанти, наче оживлюючи їх.

Ми з Дарсаною та Заком заходилися шукати все, що стосувалося імені Матумбо. На диво, інформації було небагато. Власне, зовсім мало. Декілька уривків, легенди, перекази — й усе це дуже розпливчасто. Та для нас це вже було щось. Завдяки своїй природі — вампірській зокрема — ми читали набагато швидше за звичайних людей. Наш зір був здатен вловити не лише кожне слово, а й найменші дрібниці в текстах, що могли вислизнути з уваги простого дослідника. Зрештою, ми проглядали одну книгу за іншою, не зупиняючись ні на мить.

Минав час. Сторінки шелестіли, мов шепіт старого лісу, а наші пальці ковзали по рядках у пошуках хоч якоїсь зачіпки. Інколи ми наштовхувалися на згадки про древніх друїдів, расу напівбогів, яких давно вже не існує. Вони ніби випарувалися зі світу. Зникли так само таємничо, як і з’явилися.

Одні джерела твердили, що їх знищив невідомий катаклізм, інші — що вони самі добровільно залишили цей світ. Деякі натякали, що ця раса була надто могутньою, аби її допустили до сучасності. Якщо це правда, то хтось або щось сильніше, ніж вони самі, змусило їх піти в небуття. Лише одна ця думка змусила мою шкіру вкритись холодними мурашками.

Зрештою, після кількох годин пошуків я натрапила на пожовклий зошит, захований за грубою обкладинкою книги з ботаніки. Це був не просто щоденник — радше сповідь. Автором виявився мандрівник, що жив кілька сотень років тому.

Він писав про зустріч із дивовижним чоловіком, котрий жив у глухому лісі далеко на півдні. Той мав ім’я Матумбо. Його зовнішність була незвичною: довге сріблясте волосся, очі кольору гірських річок, а тіло вкрите татуюваннями, які світилися при місячному світлі. Друїд міг говорити зі звірами, зцілювати землю, спиняти бурі, і, найстрашніше — бачив майбутнє. Автор щоденника твердив, що Матумбо — не просто чаклун чи цілитель. Він — останній з раси, якої більше немає. Напівбог. Безсмертний.

— Це… — я мовчки подивилась на Дарсану. — Це він. Матумбо досі живий.

— Безсмертний друїд… — прошепотів Зак. — Якщо це правда, ми маємо шанс.

Проте навіть ця обнадійлива новина була обтяжена невизначеністю. Щоденник не вказував точне місце його проживання. Лише натяки, обриси географії, яка змінилася за століття. Ніхто з сучасних — навіть королівська родина — не знав, де його шукати. Він став легендою, і міг бути як реальністю, так і міражем. Але відступати ми не збиралися. Малоймовірність — не причина кинути справу.

Поки ми з Дарсаною та Заком сиділи на килимі посеред залитої тінню бібліотеки, знову намагаючись обдумати можливі шляхи пошуку, до нас тихо підійшов Джаспер. Він не сказав ні слова, лише мовчки сів поруч і дивився на нас, як завжди — з тим уважним, майже надто дорослим поглядом. Його очі ніби бачили крізь тебе.

Я вже звикла до нього, до його тиші та мовчазного спостереження. Він був своєрідним, але добрим. Не завдавав шкоди. Просто… відчувався інакшим. Немов він одночасно був дитиною і кимось значно старшим.

Я згадала про той дивний пристрій, який вони тут називали «комп’ютером». І про Інтернет — незбагненну мережу інформації, у якій Дарсана колись знайшла згадку про жахливий дар Джаспера. Якщо некромантизм вважався тут доволі небезпечним, то що ж такого він приховував у собі? Щось дуже темне. Щось глибоке.

Він мовчав ще хвилину. Лише мовчки спостерігав. Цей хлопчик навряд чи часто з кимось спілкувався. До Академії я була такою ж. Але вже там змогла знайти не тільки вірних друзів, а і справжнє кохання.

— Я знаю, де живе Матумбо, - тихо сказав Джаспер. – Не питайте, звідки. Я просто знаю. І кажу вам тільки тому, що ви справді шукаєте допомоги.

Ми остовпіли. Мені на мить здалось, що це просто якась слухова галюцинація. Та інші теж чули це. Зак і Дарсана уважно дивились на хлопця.

— Але не впевнений, що він вас прийме, — продовжив Джаспер, витягуючи з кишені дивний металевий куб, вкритий химерними візерунками. — Він самітник. Особливий, відлюдькуватий. Після того, як залишився останнім, став ще більш замкнутим. Його важко вмовити.

— Ти можеш нас до нього відвести? — запитала я, намагаючись говорити спокійно, хоч у грудях калатало серце. — Це дуже важливо.

— Можу. Але ви мусите пообіцяти, що нікому не скажете, - Джаспер подивився на нас. – Навіть моєму братові. Особливо йому. Покляніться, що це залишиться між нами чотирма.

Його голос був незвично серйозний. Без жодної нотки дитячості. Він говорив, як дорослий. Ні — як істота, яка знає значно більше, ніж ми всі разом. Зак із Дарсаною мовчки переглянулися. Ми всі розуміли, що це не просто прохання.

— Добре, — тихо сказала Дарсана. — Я даю слово Драгомірів.

Вампіри не дають клятв легковажно. Їхні слова мають вагу. Особливо слова принцеси. Клятва Дарсани була рівнозначна магічній печаті. Джаспер це зрозумів. Його плечі трохи розслабилися, і в погляді з’явилося щось подібне до довіри.

— Завтра Тревіс буде відсутній цілий день. Батьки доручили йому справу в столиці, - тихо продовжив хлопець. – Після обіду я прийду до вас. Готуйтеся.

І з цими словами він підвівся й зник серед книжкових стелажів. Ніби й не було його. Знову — тихо, обережно, майже невидимо. Ми ще довго сиділи мовчки. У голові вирували думки. Джаспер… ким він був насправді? Хлопчик із таємничим даром, брат Тревіса, мовчазний спостерігач чи ключ до древньої істини? Можливо, його дар — не просто прокляття. Можливо, він бачив те, чого не мали бачити інші.

— Дивний він, — пробурмотів Зак. – Ще й ніби боїться свого старшого брата.

— Ми всі тут дивні, — відповіла Дарсана.

І в цьому була правда. У цьому світі, повному магії, проклять і давніх рас, нормальність давно втратила сенс. І попереду нас чекала ще одна дивина — безсмертний друїд, що ховався від усього світу.