Амаранта

На щастя я не поїхала разом з Ілларією та іншими у королівство Тревіса, адже мені було занадто боляче повертатися навіть спогадами до свого колишнього життя. Я не хотіла знову побувати там, де колись була нещасною. До того ж я боялася того, що Тревіс вирішить поговорити зі мною. Ну не знала я, що йому відповісти. В мене зовсім не було ніякого бажання. Тим паче нам з Тоні потрібно було залишитися в Хейвенберді, аби захистити країну в разі нападу. Все ж я, як принцеса цієї країни, маю певні обов'язки. Взагалі після стількох років важко було звикнути до свого статусу. З мене ж виховували інакше. Однак країною керувати зовсім не хотілося, адже я вампір. Наші закони не достатньо відрегульовані, адже метаморфи живуть близько ста двадцяти років. Та й я уявлення не маю, коли захочу дітей. Я настільки звикла до кочового життя, що невпевнена, що довго пробуду на одному місці. Тому, трон посяде один з дітей Анастасії та батька. Так навіть буде краще для кожного з нас.

Але я буду жити тут. У своєму рідному королівстві. Принаймні найближчий час точно. Ми ж вампіри, я чомусь відчула своє бажання поїхати у Валорію. Це так дивно, адже я ніколи не була в тій країні. Певно на мене впливало те, що там країна вампірів. Та покия у Хейвенберді. Мені цікаво дізнатися більше про свою родину, навіть побавити брата та сестру, які зовсім скоро мають народитися. Я поки не готова до дітей, а так є можливість повчитися, скажімо так. До того ж так моя родина буде у безпеці. Зараз для мене це головне. А ще й зможу триматися подалі від Тревіса. Мене лякали ті почуття, що прокидалися від одного лише погляду на нього. Я не хотіла цього.

Я розуміла, що насправді кохаю Тоні, але це було щось незрозуміле для мене. ЦІ почуття були для мене новими. Тому я точно буду тут, а вони там, на Землі. Однак я справді сподіваюся, що вони повернуть Аларіка, адже Ілларія без нього так страждає. Та й я матиму змогу познайомитися. Я стільки чула про цього хлопця. Впевнена, що він заслуговує на життя...