Глава 9

Що ж, королівство Тревіса справді вразило мене до глибини душі. І не страхом, не відторгненням — а справжнім подивом. Приємним, майже дитячим. Хоч я і гадала, що бачила вже все, але цей світ зумів зламати мої уявлення про можливе й неможливе. А я ж тут була вперше.

Вперше ступила ногою на землю, де правила не магія, а щось зовсім інше. Дивовижне. Незрозуміле. Майже містичне, хоча й не мало нічого спільного з чарами. Електрика. Навіть саме слово звучало чужо — ламке, як скло, й водночас могутнє, наче буря.

Я чула про цей світ давно. Ще в Академії про нього згадували викладачі, мовляв, десь там, за межами звичних королівств, існує країна, де люди відмовилися від магії на користь іншої сили. Я тоді сміялася — думала, що це вигадки, чергова казочка для наївних учнів.

Та ось я тут. І мушу визнати: помилялася. Усе, що я бачила навколо, вражало своєю логікою й гармонією. Тут усе було іншим — починаючи від кольорів, що ніби світлішали, якби доторкнутися до них поглядом, і закінчуючи самою атмосферою, що пульсувала життям.

Повітря було м’яке, чисте, свіже — не таке, як у нас, де завжди відчувався легкий присмак магії, немов її пилюка зависала в легенях. Тут же — немов світанковий дощ у горах, той, що ще не торкнувся землі, але вже освіжає. І в цьому повітрі відчувалася сила. Не агресивна, не вогняна чи грозова — а витончена, зібрана, прихована у тонких кабелях, у лініях підземних каналів, у мережах, що тягнулися, як коріння, крізь усе місто. Це була їхня магія — хоча вони так її й не називали.

Я вперше побачила, як працює “електрика”, коли ми проходили повз велику будівлю з прозорими стінами. Всередині щось мигтіло, оберталося, пульсувало. Лампи — так вони це називали. Штучне світло, яке вмикалося й вимикалося за бажанням. Без вогню, без чарівного каменю. Просто від натискання кнопки. Я стояла, витріщившись, як дівчисько з провінції, вперше у столиці, і не могла зрозуміти, як це можливо. Це виглядало як справжнє диво, але тут ніхто не дивувався. Тут це було нормою.

Особливо вразили “машини”. Я бачила їх раніше — у Валорії вампіри полюбляли хизуватися перед гостями. Але тут... тут вони були всюди. Ніби вулиці народжували їх самі. Різнокольорові, блискучі, щослизько котилися асфальтом, уривчасто дихаючи двигунами. Люди заходили в них, натискали щось — і ті слухняно рушали. Без коней, без магії. Я зупинилася на перехресті, бо не могла відірвати погляду. Це було ніби спостерігати за дивом. Люди йшли повз мене, не звертаючи уваги. У їхньому світі це не було дивом. Але для мене — було.

У Хейвенберді таких машин не існувало. Ми ще користувалися повозками або повітряними гондолами. Навіть у Седрії, зі всіма її технокланами, таких витворів не було. Бо там техніка існувала лише як допоміжна гілка магії. А тут — це була основа життя. І з кожним кроком я розуміла, як мало знаю про цей світ.

Я йшла вулицями столиці, мов зачарована. Вітрини магазинів виблискували дзеркальним склом, а за ним — незрозумілі предмети. Один із них називався “телевізор”. Великий прямокутник з екраном, що змінював зображення. Люди дивилися на нього, сміялися, плакали, сперечалися. Як можна так жити, коли ти можеш бачити все, не виходячи з дому? У мене паморочилося в голові. Навіть наші магічні сфери були безсилими перед цим винаходом.

І ще — телефон. Маленький, легкий, майже без ваги. Але таїв у собі стільки можливостей, що я не могла це осягнути одразу. Повідомлення, голос, музика, фотографії — усе в одному. Амаранта дивилась на мене зі сміхом — мабуть, я виглядала геть розгубленою. Але як інакше? Для мене це було все одно, що побачити, як горобець читає вірші. Абсурдно — і приголомшливо.

— Як вони це все винайшли? — запитала я Тревіса, коли ми вийшли на міст.

Під нами текли не вода, а світло — енергетичні струмені, сині, мов блискавка, і тихі, мов сон. Це неабияк вражало. Однак чи могла я би тут жити? Ні, я би ніколи не відмовилась від чарів.

— Поступово, — відповів він. — З часом. Магія тут ніколи не була основною. Ми шукали інші джерела. Ми мусили. Світ вимагав змін.

Він говорив спокійно, але в очах палахкотіла гордість. Я розуміла її. І водночас — відчувала дивне тремтіння в грудях. Немов мене щойно зняли з високого трону й показали, що є й інші шляхи. Не гірші — просто інші.

Палац... О, палац був останньою краплею. Він не мав нічого спільного з тим, що я звикла бачити. Ніяких зубчастих веж, ніякого золотого оздоблення, ніяких велетенських гербів. Замість цього — гладенькі поверхні, скло, метал, лінії, світло. Сади навколо — мов із снів: квіти, що мерехтіли власним сяйвом, дерева з сріблястим листям. Усередині — простір, мінімалізм, ідеальні пропорції. Ніякої пишності, лише естетика чистоти.

— Це і є “сучасний стиль”? — я не втрималася.

— Саме так, — кивнув Тревіс. — Форма має відповідати функції. Красу ми знаходимо в простоті.

Його молодший брат, Джаспер, здався мені тінню. Він з’явився раптово й мовчки. Високий, худий, з обличчям, що було наче завжди занурене в думки. У руках — книга, стара, потемніла від часу. У ньому жила тиша. А між братами — стіна. Мовчазна, невидима, але відчутна. Амаранта лише прошепотіла: “Не надто близькі”.

— Що ж, Малія зараз проведе вас до ваших кімнат, — сказав Тревіс. — Відпочиньте. Потім — обід, а далі... бібліотека.

— А ти? — запитала я.

— У мене справи, — відповів він коротко. – Я приєднаюсь до вас трохи пізніше.

І пішов. Спокійно, без жестів прощання. Людина дії, не слова. Я дивилася йому вслід, відчуваючи, як розуміння повертається в мене з новою ясністю. Час не чекає. А разом із ним — і наша надія на порятунок Аларіка.