Глава 8

Я знала, де саме можу сьогодні знайти Дарсану. Її маршрут був передбачуваним, наче прописаний у крові. Вона завжди йшла до тренувальної зали, коли не знала, що робити з емоціями. А останнім часом їй було все важче. Емі теж це помічала — очі подруги втрачали звичний блиск, а тінь тривоги все частіше лягала на її риси.

Надія врятувати Аларіка ще жевріла, та щодень вона ставала все слабкішою, прозорішою, наче марево серед пустелі. І попри все, ніхто з нас не дозволяв собі зупинитися. Ми тримались, чіплялися за кожну крупинку шансів, наче за повітря. Особливо вона.

Тренувальна зала світилася блідим світлом, відблиски якого ковзали по глянцевій підлозі. Там, серед голограм, що палахкотіли червоним та блакитним, рухалася Дарсана — швидко, точно, немов хижак. Я застала її в той момент, коли вона вже билася з черговою візуалізацією. Її рухи були досконалі до останнього вигину руки, до найменшого переносу ваги тіла. Все здавалося механічно точним, вивіреним до секунди. І все ж у кожному ударі була душа. Біль. Розпач. Нескінченна боротьба з собою.

Дарсана не зупинилася, коли я увійшла. Вона лише на мить зиркнула в мій бік — і кинула меч. Він глухо дзенькнув об підлогу, ковзнув і зупинився біля моїх ніг. Мовчки, без жодного слова, вона жестом запропонувала мені приєднатися. І я, не замислюючись, нахилилася, підібрала меч і встала навпроти неї.

Це було божевіллям — намагатися протистояти принцесі-вампірці, вихованій у традиціях битв, де сила означає все. Вона з дитинства билася за своє право на життя, на ім’я, на сім’ю. Я — ні. І все ж… це було не важливо. Я хотіла бути поруч.

Мені навіть почали подобатися ці тренування. Вперше за довгий час я відчувала, як тіло працює в унісон із думками. Кожен удар допомагав вирвати зсередини те, що боліло, що душило. Якби хтось сказав мені ще кілька років тому, що я, спадкоємиця з клану дипломатів, знайду розраду в бойових мистецтвах, я б лише посміялась.

А тепер... Це була моя єдина можливість не зламатися. Коли ми закінчили розминку, я стояла важко дихаючи, зі спітнілими долонями й тремтячими руками. Серце билося скажено. Я присіла на підлогу, намагаючись відновити дихання. Дарсана ж стояла рівно, ніби нічого не сталося. Вампіри не втомлюються. Іноді я заздрила їй.

Та навіть не втома мене виснажила. Мене спустошував біль, що я носила всередині. І, дивлячись на Дарсану, я розуміла — вона носить свій біль не гірше. Навіть більше — вона мовчала про нього. Завжди. А я... Я весь цей час лише брала від неї підтримку. Вона витягувала мене з пітьми, коли мені хотілося кричати.

Але я жодного разу не запитала: «А як ти?» І це робило мене жахливою подругою. Вона теж втратила близьку людину. Аларік був її братом, її опорою, її сім’єю. Саме він знайшов її, коли вона загубилася між світами. Саме він ніколи не переставав вірити, що вона жива. Я могла тільки здогадуватись, наскільки це боляче — втратити такого брата.

— Ти як? — запитала я тихо, порушуючи тишу, що зависла між нами. — Бо виглядало так, ніби ти щойно хотіла знищити весь зал.

Вона усміхнулась, проте усмішка вийшла гіркою, майже непомітною. Вона присіла поруч, обперлася спиною об стіну й притисла до грудей коліна.

— Не знаю, — врешті відповіла. — Я намагаюся вірити, що ми зможемо повернути Аларіка. Що все буде добре. Але… що далі, то більше ця віра розсипається. Як пісок. І я справді боюся, що колись доведеться повернутись у Валорію без нього. Не знаю, чи витримаю. Усе моє життя було пов’язане з ним. Він був моїм компасом, моїм нагадуванням, що я — жива. Що я Дарсана, а не чиясь помилка.

Вона замовкла, дивлячись у темний кут зали. Дівчина трималась з останніх сил. А скільки ж ще всього нам доведеться витримати, аби рухатись далі. Потім зітхнула й додала майже пошепки.

— Але він вірив у мене, навіть коли світ вважав, що я померла. Він не здався, - сказала подруга. – І зараз я теж не можу. Не маю права. Я повинна знайти його. Як він свого часу знайшов мене. Але я уявляю, як важко тобі. Адже ти втратила... його.

Я кивнула. Не могла говорити. Ком у горлі заважав, а сльози вже палили очі. Вона знала, як це — втратити когось, кого любиш більше за життя.

— Навіть не думай про це, — хрипко сказала я. — Не уявляй, що може бути, якщо ти втратиш Зака. Це жахливо.

Це боляче настільки, що хочеться зупинити час. Не дихати. Просто… зникнути. Тож не треба. Але ми повернемо Аларіка. Ми не маємо іншого вибору. Я намагалася вірити в кожне слово. Бо саме віра тримала нас усіх. Віра в нього, в те, що він живий, що бореться десь там, як і ми тут. Він був би першим, хто кинувся б у безодню, якби зник хтось із нас. І ми не мали права діяти інакше.

Мовчання знову огорнуло нас. Та це вже не було болісне мовчання. Це було тихе єднання двох сердець, зранених, але живих. Ми не потребували в словах, нам була потрібна лише підтримка.

— До речі, — раптом сказала Дарсана. — Моя мати — Зоріна Драгомір — ніколи не дозволяла собі слабкості. Вона перемогла Натаніеля Оверлука — наймогутнішого мага. Її боялися, її поважали. А я завжди хотіла бути гідною її. Але ти знаєш, що смішно? Усе, що я роблю зараз — це не щоб довести щось їй. Це щоб врятувати брата. І я вперше відчуваю, що роблю щось правильне. Не заради спадку. Не заради титулів. А просто… бо люблю.

Я обійняла її. Міцно. І вона дозволила. Просто схилила голову мені на плече, і ми сиділи так, поки тиша не стала безпечною. Поки біль не відступив хоча б на мить. Поки серце не згадало, як б’ється не від втрати, а від надії. І я знала: ми ще не закінчили. Ми боротимемося. Разом.