Глава 7

Чотири дні. Всього чотири, але кожна година тягнулася, як окрема вічність. Кожна хвилина точила мене зсередини, мов хижак, який не квапиться, бо знає: жертва вже нікуди не втече. Мої думки крутилися по колу, не даючи ані спочинку, ані розради. Ми готувалися вирушити в країну Тревіса — його землю, колись сповнену гордості, а тепер овіяну загрозами й невідомістю.

Саме там, можливо, могли знайтися сліди Аларіка. Але це «можливо» звучало, мов насмішка. Воно не давало впевненості — лише підживлювало тривогу. Ми не мали чіткого напряму, не мали доказів — лише крихти слів, обривки здогадів і трепетне передчуття. І, звісно ж, надію. Таку ж крихку, як іній на ранковій траві. Таку, що вислизає крізь пальці, варто лише спробувати втримати.

Чотири дні… і чотири ночі. Повільні, важкі, мов хмари перед грозою. Я не могла просто сидіти й чекати. Усе в мені протестувало — тіло, розум, серце. Мені хотілося рвонути вперед, кудись, аби лише не залишатися в бездіяльності.

Але реальність була іншою. Ще кілька справ, ще кілька зустрічей. Підготовка, обговорення маршрутів, залагодження дрібних, але важливих справ. Я розуміла, що так треба, але моє серце не розуміло. Воно не знало спокою. Кожен вечір я відчувала, як воно б’ється під грудьми з хворобливою тугою, немов намагається вирватись.

Я почала помічати: Амаранта й Тоні — обидва — не рвалися в дорогу. Вони не висловлювали цього прямо, та їхні очі говорили більше за будь-які слова. Особливо Тоні. Щоразу, коли я згадувала про Тревіса чи згадувала його рід, він неначе кам’янів. Напруга охоплювала кожен м’яз його обличчя, а погляд ставав холоднішим, жорсткішим. У ньому жевріла якась прихована іскра — настороженість, можливо навіть злість.

Я відчувала це. І не наважувалась питати. Хоч і хотіла. Хотіла дізнатися, чому Тоні не довіряє Тревісу. Що було між ними? Що він приховує? Але щось мене зупиняло. Може, інтуїція. А може, страх доторкнутись до ран, що ще не загоїлись.

З Амарантою теж було складно. Ми були сестрами. Але ніколи — справжніми. У дитинстві між нами виникла тиша. Глуха, нерухома, мов крижана стіна. Ми жили поруч, але окремо. Вона — у світі королівських обов’язків і чужих таємниць. Я — у тінях, у пошуках себе.

І навіть тепер, коли доля нас знову зіштовхнула, ця стіна не зникла. Вона просто стала прозорою — ми бачили одна одну, чули одна одну, але так і не пробилися крізь неї. Це боліло. Але я вірила: ще не все втрачено. Можливо, ми ще зможемо стати ближчими. Колись.

З Дарсаною все було по-іншому. Вона не була моєю сестрою — і водночас була. Не за кров’ю, а за душею. З першої зустрічі вона стала мені кимось дуже важливим. Людиною, яка не боялася правди. Яка говорила те, що відчувала. Яка була зі мною в найтемніші моменти.

Дарсана була моїм маяком — тим світлом, яке не згасало навіть тоді, коли все інше тьмяніло. Але незабаром вона мала повернутись до Валорії. До свого трону, до свого обов’язку. Вона стане королевою. І я не мала права просити її залишитися. Це було б егоїстично. Це не в її природі — тікати від відповідальності. Але думка, що скоро я прокидатимусь без її усмішки, без її голосу поруч... розривала мені душу.

А я сама… я досі не знала, де моє місце. У Хейвенберді мені ставало дедалі тісніше. Це місто було колись моїм домом. Але тепер воно здавалося чужим. Його стіни були мені малими, його повітря — надто важким. Я стала вампіром. І з кожним днем мої зв’язки з цим світом слабшали.

Я відчувала зміну на рівні шкіри, кісток, крові. Наче Хейвенберд поволі виштовхував мене. А Валорія — манила назад. Там я відчувала себе живою. Справжньою. Якби не біль... Якби не постійна тінь утрати, що переслідувала мене кожним кроком…

Палац тиснув. Його розкіш, його урочисті зали, його мовчазні коридори — усе це було, як клітка. Я задихалася. Парадоксально — бо вампірам не потрібне повітря. Але мені потрібно було щось більше: простір. Тиша. Хоч на мить. Я вийшла надвір, не маючи чіткої мети. Просто втекти. І тоді побачила його. Тревіс.

Він стояв на терасі, у тіні, мов статуя. Очі вдивлялись у ніч, руки зімкнені за спиною. Постава пряма, але в ній читалась втома. Глибока, внутрішня, яка не минає після сну.

— Що ти тут робиш так пізно? — спитала я, ступаючи ближче. — Готуєшся до вампірського життя? Безсоння — наш улюблений атрибут.

Він обернувся. На обличчі з’явилась слабка посмішка, та очі не посміхалися. Вони були тьмяними, зосередженими. Я звикла, що цей хлопець завжди веселий, він міг знайти правильні слова в будь-якій ситуації. Та не цього разу.

— Просто не можу спати, — тихо відповів. — Останнім часом ніч — єдине, що не вимагає від мене рішень. Вона не ставить запитань. І не дає відповідей.

Я стала поруч. Холод пробіг шкірою, але не з нічного повітря — з його голосу. У ньому звучала втома, змішана з розпачем. Це було так не схоже на нього.

— Нас все менше з кожним разом, — додав Тревіс, майже шепотом. — Колись було сімнадцять. Пам’ятаєш? А тепер... Бен зрадив. Ізабель мертва. Грегорі та Мелісса — загублені в часі. Аларік — невідомо де. Мені страшно подумати, що я залишусь зовсім один.

Я дивилась на нього. Уперше за весь час я побачила в ньому не лідера, не спадкоємця — просто людину. Зламану, виснажену. І таку самотню.

— Ми всі стали родиною, — прошепотіла я. — Не одразу. Не легко. Але стали. Пам’ятаєш Академію? Як ми всі були такими різними? І як Пауелл казав: «Різниця — ваша сила». Я тоді скептично хмикнула. Але він мав рацію.

Тревіс мовчав. У його очах з’явилась волога — не сльози, але щось близьке. Він кивнув. Хлопець дуже сумував за тими часами. Нехай і постійна небезпека, та поруч завжди були вірні друзі.

— Я також іноді згадую Меліссу. Як вона злилась, коли хтось забував її день народження, - посміхнувся він. – Або як Грегорі не міг сидіти на місці більше п’яти хвилин. Ми були хаосом. Але це був наш хаос. І я хочу його повернути.

— Ми зможемо. Я в це вірю, — сказала я. — Навіть якщо зараз усе здається втраченим — попереду ще є шлях.