Глава 7

За чотири дні ми збиралися відправлятися у країну Тревіса. Мене справді дратувало те, що доведеться так довго чекати. В нас кожна хвилина була на рахунку. Та іншого виходу не було через те, що доведеться закінчити деякі справи тут. Але я бачила, що Амаранта та Тоні не дуже й хотіли цього. Принаймні хлопець так точно. Він взагалі з якоюсь недовірою дивився на Тревіса. Певно все ж якась незручність присутня між ними. Мені цікаво, що ж там сталося, але я й не дуже хотіла лізти в душу. Хоча вона і моя сестра, але ми не були близькими. І мені справді було шкода, що саме так все і сталося. Сподіваюся, в нас ще буде час виправити це. Мені було завжди комфортніше з Дарсаною, адже вона стала моєю найпершою подругою. Коли мені було погано, саме ця дівчина рятувала мене. І хоча по крові дівчина мені не рідна, проте все одно була дуже близькою для мене. Але зовсім скоро вона повернеться у Валорію, і ми будемо бачитися дуже рідко. Я розумію, що це необхідно, адже вона стане королевою, і їй потрібно готуватися до цього.                                                                                     

А от я поки не уявляла, що буде далі, адже досі не знайшла свого місця. У Хейвенберді мені робити точно нічого. Принаймні я знала, що ще не довго можу прожити тут. Після того, як я стала вампіром, мені було комфортно лише у Валорії. Ці землі ніби кликали мене. Там я була серед своїх. І тепер розумію, чому мати обрала саме цю країну. Але я сумніваюся, що мені вдасться приїхати туди, якщо ми не повернемо Аларіка. Буде морально важко знаходитися там. Та й все нагадуватиме про те, що я втратила. Однак і стіни палацу на мене морально давили. Я б почала задихатися, але вампірам не потрібно дихати. Тому, я і вийшла на свіже повітря. Мені потрібно було хоч трохи розслабитися, а в палаці зробити це неможливо. Яке ж було моє здивування побачити там Тревіса. Дивно, він же не вампір, тому мав би спати. Але він зараз стояв тут. Може це одна з тих ночей, що впливала на кожного з нас?                                                                                                                                                               

- І що ти робиш тут так пізно? - спитала я. - Чи вирішив стати вампіром і готуєшся до цієї ролі?               

- Просто хотів подумати про все, що зараз з нами відбувається. - потиснув плечима хлопець. - Ти знаєш, якось так швидко нас залишилося лише дванадцять. Спочатку Бен зрадив нас, вбивши Ізабель. І це стало першим ударом. Ми ж довіряли йому, однак це все було даремно. Потім Мелісса та Грегорі загубилися у часі. А тепер ще й Аларік. Страшно, що буде далі. Я боюся, що зовсім скоро нікого не залишиться. Ні, ви вампіри, але ж Ріка це не врятувало...                                                                              

- Справді, все якось так швидко сталося. Ми ніби тільки вчора почали навчання. Тоді ж Пауелл казав, що ми справді станемо однією родиною. Але я не вірила, як і інші. Проте саме так і сталося. Ми завжди підтримаємо одне одного. - я стала біля нього, спершись на колону. - Але ми маємо надію, що Аларік скоро повернеться. Принаймні я зроблю для цього все. Та й Меліссу з Грегорі шукають. Впевнена, вони знайдуть шлях додому.                                                                                                            

І я справді дуже сподівалася на це. В них обов'язково має все вийти. Якби хтось ще три роки тому сказав мені, що я сумуватиму за цією нахабною ельфійкою, то б просто розсміялася. В нас була взаємна ненависть. Та під кінець першого семестру все змінилося. Але вони стали дуже близькими мені. А на третьому курсі я вже могла назвати Меліссу своєю подругою. Взагалі вся наша група була ніби одна велика родина.                                                                                                                                

- Ми стільки всього пережили разом, що навіть не віриться. Напади на Академію, захист від Легіону. Ми усе проходили разом... - посміхнулася я. - А тепер...                                                                                   

- Це приємно знати, що десь в інших світах є люди, що завжди тебе підтримають. Ну, не зовсім люди. Коли ми станемо правителями, то зможемо зберегти хороші стосунки. - розсміявся він. - Зараз головне повернути Аларіка. Оце не було в мене ніяких пригод, а тепер їх стільки... Я сумував за цим після Академії. Чесно, настільки звик до них за три роки. А тепер хоч і через такий поганий привід, проте вони знову почалися.                                                                                                                                       

Я і сама боялася, що після навчання все моє життя перетвориться на суцільну рутину. Саме з такими думками я й поверталася до Хейвенберду. Але все виявилося зовсім не так. З самого початку в моєму житті не було спокою. І тепер я його справді бажала. Хоча, я б й не проти цього, аби лише Аларік був поряд...