Глава 5

Тревіс доволі швидко телепортувався до свого королівства, і вже того ж вечора був у Хейвенберді. Ще б, він лише на Землі користувався їх способами пересування. Хлопець все ще досить дивно себе поводив, адже він точно знав Амаранту. Я була впевнена в цьому, однак інші нічого не помічали. Або робили вигляд. А от Тоні дратувався від його присутності. І це було так дивно, адже хоч моя сестра якийсь час жила на Землі, та вона ж була не в його королівстві. Принаймні так вона говорила. Та зараз я зовсім не могла думати про це. Ми почали вивчати книги, і дуже хорошим рішенням було запросити Тревіса сюди, адже я не знала більш ніж половину мов. Виявляється це дуже древні фоліанти, більшість з яких була написана ще в ті часи, коли на Землі була магія. І там в кожній країні своя мова. Хоч за допомогою заклинань ми й могли розуміти одне одного, проте на книги це не поширювалося. Але в нас простіше — кожен світ має свою мову, та й інші розуміють їх через вроджені особливості, а тут... Я навіть не уявляю, як їм важко.                                                                                                          

Однак зараз всі були дуже втомлені, тому ми й вирішили зробити собі невеличкий перепочинок, а саме традиційну вечерю у Хейвенберді. Тобто, ми взяли їжу і розташувалися у саду. Моє улюблене місце в палаці. Магічні вогники підсвічували цей вечір, і складалася просто неймовірна атмосфера. Дуже романтична, але мене це зовсім зараз не цікавило. Я була зараз самотня. Коли я дивилася на те, як щасливі Емі та Зак, Тоні та Амаранта, і навіть дядько з Анастасією, починала відчувати справжню заздрість. Вони зараз могли насолоджуватися цим моментом разом зі своїми половинками. А я... Знову страждаю через власну помилку. І час би вже закінчувати з тим, аби жаліти себе саму. Та ніяк не можу припинити. Я ж сама в усьому винна, тому й не потрібно нарікати на долю. Важко було жити з цим. Поруч присіла мати, яка одразу ж помітила мій стан. І це не дивно, адже я навіть не намагалася приховувати це. А вона все чудово розуміла, адже прожила на цьому світі понад шість віків. До того ж рідна мати.                                                                                                                                                        

- Вони всі такі щасливі. - посміхнулася вона. - Бо кохають, і їх обранці поряд. От тільки ця розкіш не доступна для нас з тобою. Ми обидві втратили важливу людину для нас. Тоді я теж не уявляла свого життя, але з часом навчилася рухатися далі. Однак в тебе хоча б є надія, якої я була позбавлена кожного разу.                                                                                                                                                   

- В мене ще є шанс повернути Аларіка. І я зроблю все, аби так і сталося. Він має жити, адже як ніхто заслуговує на це. - я старалася стримувати сльози. - Не можу уявити як це все буде, якщо у нас не вийде. Просто жити далі, без нього... Це дуже важко.                                                                                  

- Повір, Ілларіє, я тебе дуже добре розумію. - вона видихнула. - Коли я втратила своє перше кохання, мені було боляче настільки, що довелося втекти з Хевенберду. Я сюди не поверталася дуже довго, адже все нагадувало про нього. І хоч король й не звинувачував мене, та я відчувала свою провину, бо вижила. А потім познайомилася з твоїм батьком. Він захопив усі мої думки та серце. І я втратила голову поруч з ним. Це було так дивно після стількох років. - Людміла посміхнулася, проте це було не від радості. - Вдруге втрачати було не легше. І не знаю, чи зможу я ще колись наважитися хоч на якісь стосунки. Знаєш, найбільше я шкодую про те, що не встигла зробити твого батька вампіром. Ми говорили про перетворення, і він погодився зробити це, але згодом. Та ми так і не встигли. В той день він навіть не задумувався про те, аби залишитися в палаці. Хоча й був принцом. Твій батько був справжнім героєм, що захищав свою країну до останнього. Захищав тебе.                                                 

Це знову змусило сльози повернутися на очі. Я майже і не пам'ятаю тата, адже він помер в дитинстві. Я знала про нього лише з розповідей близьких. Вони завжди розповідали, що він був неймовірним. Все моє життя поряд був лише дядько Реджинальд. Він навіть казав, що батько був більш гідним трону, ніж він. Але врешті Реджинальд став чудовим королем. Та все ж я сумую за тим життям, яке б в мене могло бути.                                                                                                                                                       

- Якщо я втратила своє кохання, то зроблю все, аби ти була щаслива. Ти заслуговуєш на це. І я говорю це не лише тому, що ти моя донька. - мама обережно прибрала пасмо волосся з мого обличчя. - Ми повернемо Аларіка. Я вірю в це.                                                                                                                      

Не знаю, що мною керувало, та я потягнулася до неї та обійняла її. Останнім часом в нас з мамою налагодилися стосунки. Особливо після смерті Аларіка, адже вона дуже сильно підтримувала мене. Звичайно, з усіх лише вона мене по-справжньому розуміє. Тільки я навіть уявити не могла, наскільки їй важко, бо вона вже двічі пережила смерть своїх коханих чоловіків. І я впевнена, що якщо станеться так, що вона ще раз закохається, то одразу ж вмовить його стати вампіром. Хоча, мені це й не дуже то допомогло.                                                                                                                                                       

- Дякую, і за підтримку. І просто за те, що ти зараз поряд зі мною. - прошепотіла я. - Зараз в мене якийсь такий дивний стан, тому я краще піду до себе.                                                                                

- Йди, доню. - посміхнулася Людміла.