Глава 4

За мить від милих песиків зовсім нічого не залишилося, а перед нами предстали справжні чудовиська. Просто чудово, а я тільки трохи розслабився. Значить таки Зак мав рацію, адже тут усе не так, як нам здавалося спочатку. Уся шерсть різко кудись зникла, а її замінив метал. Ікла стали в рази більшими, та й вони самі збільшилися. Але очі...

Вони були жахливого червоного кольору. Ще й цей скрегіт, коли вони робили якийсь крок. Я вперше бачила таке на власні очі, але, думаю, якби я могла спати, то бачила б цю картину у снах до кінця свого життя. Значить таки тут щось оберігало ці книги. Та цей не дивно.

- І що це таке? - на диво спокійно сказала Амелія. - Це якийсь жарт чи що?

- Це самі звичайнісінькі роботи, - але бачачи наш вираз обличчя, Амаранта продовжила. - В цьому випадку це механічні вартові. Вони чимось схожі на мешканців країни Ройбан. Марек планував розробити цей проект не один рік. Він колись зустрівся з ними, і з того часу був одержимий ідеєю. В даній сфері йому не було рівних. Але я не знала, що він втілив це в життя.

- Як нам їх знищити? - Зак одразу ж перейшов до справи. - Має ж бути якийсь спосіб.

- Магія навряд чи допоможе, адже це геніальний витвір людської техніки. Вчені стільки років б'ються над цим, а тут... - дівчина струснула головою. - Щось я відволіклася. Не знаю чи подіє на них звичайна зброя. Меч не розіб'є метал. Але ми можемо спробувати.

Та повторювати двічі не потрібно було, адже ніби по команді, ці металеві тварюки на нас напали. І чесно, якби не моя вампірська швидкість, я б стала хорошим королівським стейком. Якби ми тут були не для того, аби врятувати Аларіка, я б точно кинула ті книги й втекла. Але ми маємо зробити це.

Тому я і підняла меч. Але він справді був абсолютно не потрібним в цій ситуації, вдавалося лише відбиватися. Я, звичайно, намагалася вдарити їх блискавками, та нічого не виходило. Не допомагав же і телекінез. Прекрасно, значить доведеться використовувати заборонену магію.

- Прикрийте мене, - крикнула я друзям. – В мене є план.

Вони, зрозумівши те, що я хочу зробити, тому й оточили мене кільцем, аби я могла спокійно використати свою магію. Поклавши руку на землю, я почала викликати тварин, що померли тут. Що ж, переважно це були криси, птахи, проте і пару великих собак знайшлося. Сконцентрувавши свою силу, я спрямувала її на те, аби оживити їх.

Важкувато було зробити це, адже я досить давно не практикувалася. Ще мить, і купа маленьких скелетів накинулися на цих собак. Це давало нам якусь перевагу. Проте не надовго, адже досить швидко ці роботи впоралися з моїми маленькими монстриками. Ні, їх стало менше, та все ще занадто багато. Я почала відчувати голод, адже це досить швидко виснажило мене.

Я бачила, що й інші вже на межі. І що тепер робити? Та коли вже втратили всяку надію, одне за одним ці роботи почали вимикатися. І коли впав останній монстр, я впізнала того, хто вирішив нам допомогти. Тревіс, наш колишній одногрупник і принц єдиної країни на Землі, де залишилася магія. Точно, його ж дар пов'язаний з технікою. Як я могла забути про це. Треба було одразу з ним зв'язатися, коли ми зібралися сюди. І чому я про це зовсім не подумала? Але як він тут опинився?

- Тревіс, яка я рада, що ти встиг вчасно, - посміхнулася Дарсана, обіймаючи його. - Як добре, що ти зміг нам допомогти. Навіть не уявляю, що б ми робили.

- Як тільки отримав твоє повідомлення, одразу ж перенісся сюди. Сама розумієш, тут з магією проблеми, от і не одразу вийшло, - просяяв хлопець. - Зак, Ілларія, дуже радий вас бачити. - він по черзі обійняв нас. - А от вас я не знаю.

- Це Амаранта та Тоні, - представила я. – Вони нещодавно віднайшлись.

- Та сама Амаранта? Рейвенпорт? Твоя зникла сестра? Радий познайомитися. А я Тревіс, ми разом вчилися в Королівській Академії. А Тоні, певно, другий вампір. Я читав про тебе, - він повернувся до мене. - Як там Вафелька?

- Вона зараз живе в Амелії, - відповіла я.

- Зоріна добре за нею приглядає, - посміхнулась подруга. – Певно виділила їй вже особисті покої.

Насправді по завершенню Академії я дуже хотіла забрати її собі, але киця висловила своє бажання жити у Валорії, і я не розуміла чому так. Але Фелісії відчувають, де вони найбільше потрібні. Тому і не пручалася. Хоча хто його знає, може вона просто розуміла, що рано чи пізно я теж буду там. Я вже відчувала це бажання.

- Дякую, що ти нам допоміг, - посміхнулася подруга.

- Пам'ятаєш ми говорили про це ще в Академії? За три роки ми стали справжньою родиною. Тому, в будь-який момент ви можете розраховувати на допомогу будь-кого з нас. Коли ми дізналися про смерть Аларіка... - я бачила, що йому було важко. - Це було болючіше, ніж я думав. Але тепер є шанс повернути його. Тому, якщо ще щось потрібно...

- Насправді так. Нам буде потрібна твоя допомога ще в дечому, - подала голос Амаранта. - Тут є книги на мовах, яких ні я, ні Тоні не знаємо, бо вони земні. Та й ніхто з нас ними не володіє. Можливо, ти міг би нам допомогти?

Якусь мить він роздивлявся її, приділивши особливу увагу очам. І мені здалося, що це ну дуже не сподобалося Тоні. Здається, він був готовим просто придушити хлопця на місці. Так він ще й вміє досить сильно ревнувати. Треба буде це запам'ятати на майбутнє. Але вона мала рацію, він може нам допомогти.

- Якщо ти можеш, звичайно, - швидко додала Амаранта. – Ми не хочемо тебе до чогось примушувати.

- Так, проте хотілося б отримати офіційне запрошення від принцеси, - посміхнувся Тревіс.

От тепер і мені якось стало не зручно, і щось мені здається, що ці двоє досить добре знайомі між собою. Я не знаю як це пояснити, але мене інтуїція рідко підводить. Але ж такого не може бути, чи не так? Та й ці погляди, що проскакують між ними. Хіба вона не закохана в Тоні? Та Амаранта не поспішала давати офіційне запрошення, тому це і зробила я.

- Тревісе, я, Ілларія, принцеса  Хейвенберду  по праву крові, запрошую тебе до нашого замку, - проговорила я завчену фразу. - Сподіваюся ти приймеш моє запрошення та станеш почесним гостем моєї країни.