Глава 3

З самого ранку ми відправилися через портал на Землю. Ми вирішили, що краще не відтягувати це, адже кожен день на рахунку. Однак при світлі дня туди було йти небезпечно, адже ми не знаємо, що нас може очікувати. Цей світ був набагато небезпечнішим, ніж нам здавалося. Хоча там і немає чарів, але від цього легше не ставало. До того ж ми відчували себе ослабленими тут, у місці, де майже немає магії. Тим паче для вампірів їх сонце може бути шкідливим. Амаранта розповідала, що тут нашу раду дуже люблять романтизувати, навіть фільми знімають. Але в реальності все далеко не так. Тоні сказав, що так буває тут, але вночі, коли прокидаються залишки древніх чарів, ми стаємо в рази сильніші. І як тут люди тільки живуть?                                                                                                                                    

Цілий день ми спостерігали за побутом місцевих мешканців, все більше дивуючись їх життю. Я просто уявлення не мала, як тут взагалі можна жити. А Амаранта ж виросла в цьому світі. Наприклад, в них є така штука як "смартфон". Чимось нагадує нашу сферу. Взагалі в них стільки всього схожого, проте тут воно працює від "електрики", а не підтримується магією. І як в цьому світі взагалі виживати? Я б точно не хотіла тут затриматися надовго. Я хочу додому. Проте тут ми заради Аларіка. Виявляється, ми дуже схожі. Але тут доводилося приховувати деякі свої особливості. Наприклад, не можна було занадто швидко рухатися чи сидіти без жодного руху. Стільки умовностей, адже нас би просто не зрозуміли. І це в найкращому випадку. Для цих людей вампіри чи інші істоти лише казки та міфи. А ще зараз дуже популярні фільми з ними. Ми от навіть побачили один в так званому "кінотеатрі". І це просто жахливо. Вампірів показують двох видів — або милих красунчиків, або жорстоких монстрів. Закохатися в смертну людину для них це заборонено, тому від того ще більш романтично. В нас же це може бути цілком звичайною справою. Вампіри лише одна з рас, як і люди. І не рідко бувають такі союзи між різними людьми. От і яскравий приклад.                                                                                                         

Я ж майже не слідкувала за сюжетом, згадуючи ті часи, що ми провели з Аларіком разом. Як дивно, що я почала це по-справжньому цінувати лише після того, як втратила його. Справді кажуть, що лише в таких випадках ми починаємо розуміти важливість близьких. Я ніколи не зважала на те, що мені так сильно пощастило з ним. Навіть не слухала інших, які казали берегти його. Тому зараз я чіплятимуся за будь-яку можливість повернути хлопця. Навіть як він не захоче зі мною бути, та Рік має жити. А в вухах досі стояли його останні слова.Та все ж на місто спустилися сутінки, і я відчула неабиякий прилив сил. Справді, на Землі ніч має якусь особливу магічну силу. В нас же ж межа стирається, і ми не помічаємо як день закінчується. Особливо це стосується вампірів. Але тут... Тут все зовсім інакше. І як взагалі ці люди живуть у цьому світі? Лише одна країна, що зберегла древню магію. Як же це все сталося?                                                                                                                                                             

Часу на філософію не було, адже ми підійшли до архіву. Це був вхід в якесь підземелля. Амаранта  сказала, що тут це називається "метро" і є доволі популярним способом пересування. Недовго ми йшли в абсолютній темряві, що не стало проблемою для вампірів. Побачивши досить непримітні двері, Амаранта підняла руку над замком, і в той же момент він засвітився. Відчинивши їх, ми потрапили в невеличку кімнатку, що була заповнена книгами. Амаранта, Тоні та Дарсана одразу ж зникли в середині, вишукуючи книги. А от ми із Заком залишилися спостерігати за всім.                        

- Це так дивно тут все. Мої рефлекси вампіра зараз буквально кричать про небезпеку. - раптово сказав Зак. - Невже нам і справді дозволили от так просто відчинити ці двері й забрати все, що нам потрібно? Так не буває, навіть тут. - він похитав головою. - Ні, я розумію, що це люди, які не володіють навіть найпростішою магією. Ну, майже всі. Але не вірю я, що все може бути так просто. Вони ж не настільки не розумні.                                                                                                                                                         

- Амаранта ж казала, що банду вони знищили. То й кому тут що шукати? - припустила я. - Тому, думаю, все справді добре.                                                                                                                                            

- Але такі книги не могли лишити без нагляду. Вони ж найстаріші в усіх тридцяти п'яти світах. Це неабиякі артефакти, за які кожен би віддав все. - припустив Зак - Не знаю, мене вчили в Академії підмічати все підозріле.                                                                                                                                  

Та зараз було тихо. І досить швидко друзі вийшли, взявши все необхідне. Ми швидко вийшли на станцію, але тут нікого не було. Ще й світло приглушене. Можливо, Зак мав рацію. Дарсана теж ніби щось відчула, адже дістала меч. Одразу ж Тоні напустив ілюзію на випадок, якщо нас побачать смертні. Так, тут доводиться думати про збереження магії в таємниці. Вже і я відчула якусь тривожність та дістала меч. Це було не даремно, адже в той самий час перед нами з'явилися ніби звичайні на вид песики. Вони були трохи великі, проте ніби безпечні. Але так здавалося лише на перший погляд. Їх ставало все більше, і, здавалося, вони лізли з усіх усюд. Та поки що це не виглядало так небезпечно, але вже напружувало. Так от і той замий захист сховища, але яку шкоду вони можуть завдати п'ятьом вампірам? До того ж ми ще й володіємо магією. Але коли ми вирішили просуватися до виходу, колір очей різко змінився на червоний, і від тих песиків нічого не залишилося, адже перед нами було дещо не зрозуміле. І от тоді мені по-справжньому стало страшно...