Глава 2

Візит на Землю був запланований, і тепер Амаранта намагалася нас трохи підготувати до того, що там може на нас чекати. Вона стільки всього розповідала, що якби я була смертною, то в мене вже б боліла голова. В Академії ми не дуже то й вивчали про цей світ, адже він позбавлений магії, а значить не складав для нас ніякого інтересу. По суті справи люди мало чим відрізнялися від нас. Хіба що відсутністю магії. В них були якісь незрозумілі пристрої, якими вони компенсували це. Але саме ось це якраз то все й ускладнювало. Та зараз мені було байдуже на все, адже є реальний шанс, що Аларік може бути живим. Я була готова витримати будь-який потік інформації та підготовку, аби лише все вийшло. І я хотіла аби він просто був поряд. Нехай він може й не захоче відновити стосунки зі мною, та це вже не важливо.                                                                                                                            

Цей час я хотіла бути наодинці, тому і піднялася у свою кімнату. За цей місяць це стало моєю схованкою від всього світу. Тут я жила в спогадах про нього. Як і кожен вечір до того, я дістала скриньку з моїми особистими скарбами. Першим я витягнула кулон, що належав Аларіку. Ця річ в мене не так вже й давно. Він був з особистим гербом родини Драгомірів, і колись належав його дідусю, що передав цю річ Кларісі незадовго до своєї смерті. Жінка ніколи його не носила, адже він переходив від батька до сина. І хоч Джейкоб й отримав дещо, та саме цю річ король віддав своїй молодшій доньці, а вона вже подарувала своєму сину. Хлопець постійно носив його, знімаючи лише у рідких випадках. Я бачила двічі його без нього. Коли це все сталося, Амелія дозволила мені забрати все, що я хотіла як спогади. А я хотіла усе, що якось було пов'язаним з ним. Наступною ж річчю став перстень, який був фамільною реліквією його батька. Я пам'ятаю, як він говорив про нього. Чоловік помер дуже давно. Але Кларісса розповідала йому, що він дуже чекав на дитину. А коли ще й дізнався, що це син, то був просто на сьомому небі. На жаль йому не дали шансу виховати Аларіка. Але він би пишався ним. Стільки всяких дрібничок, що нагадували мені про Ріка. Про наше минуле з ним. Нагадували, що він був реальним. Та найголовнішим моїм скарбом було не це.                                                                        

Витягнувши сорочку, що ще зберігала запах Аларіка, я глибокого вдихнула його, пригорнувши до себе. Такий близький та рідний. Можна було уявити, що він зараз поруч зі мною. Навіть не помітивши, що з моїх очей потекли сльози, я лягла на ліжко. Важко було усвідомлювати, що зараз цього хлопця вже немає. Я навіть боюся уявити, що ми можемо не повернути його. І скільки ще його запах зберігатиметься? Я пам'ятаю, що коли він робив мене вампіром, то казав, що тепер ми всю вічність проведемо разом. Але я була занадто зла на нього. Та й зараз немає сенсу в цьому. В пам'яті ж виплив спогад останнього дня, що ми провели разом. До того перетворення і всіх цих проблем...                         

"Я не знала, куди ми збираємося йти, та Аларік обіцяв, що мені обов'язково сподобається. І це дивно, адже я знаю всю територію Королівської Академії. За її ж межі ми не могли вийти заради нашої ж безпеки. Так і чим він мене вирішив здивувати? Але я вирішила, що покажу йому, що справді здивована. Нехай йому буде приємно. Адже я справді кохаю Ріка, і не хочу його засмучувати. Та й кожен день, проведений з ним для мене щасливий. Тому мені справді байдуже, що то за місце. За десять хвилин ми стали посеред лісу. А я ж лише озиралася, не розуміючи, де ми знаходимося. Це ж просто ліс, і нічого більше. Але я не встигла нічого сказати, як хлопець пояснив.                                

- Я розумію, що, на перший погляд, це звичайний ліс. Але повір, він приховує дещо більше. = ця посмішка буквально зводила мене з розуму. - Дивись.                                                                                 

І Аларік просто простягнув руку вперед. В той же момент частина її ніби зникла. Ні, я то звикла до магії, але це вже було щось дивне. Тому, не говорячи ні слова, Аларік зробив крок і розчинився в повітрі. А потім звідкись визирнула його рука, запрошуючи мене до себе. Але чи варто це робити? Можливо краще залишитися тут або просто повернутися до Академії? Хоча, що зі мною станеться. Я ж поряд з могутнім вампіром, що кохає мене. До того ж я й сама не така вже й безпорадна. Тому, наважившись, я прийняла руку та зробила крок вперед. І те, що я побачила далі, мене неабияк здивувало. Ми були ніби на вершині якоїсь гори, а під низом пролягав неймовірний пейзаж. Таке відчуття, ніби я спостерігала за різними країнами, проте вони були дуже маленькими. Але так і є. От я бачу Хейвенберд, Валорію, а он Рів'єру.                                                                           

- Що це за місце? - спитала я. - Ці країни знаходяться в різних куточках тридцяти п'яти світів. Як таке взагалі можливо?                                                                                                                                    

- Виявляється Академія знаходить на перехресті світів. Саме тому звідси можна потрапити в будь-яке місце, варто лише побажати. - Аларік посміхнувся. - Я прогулювався після полювання і випадково наштовхнувся на це місце. Але тут можуть пройти лише студенти, працівники чи запрошені особистості. Хоча, ти можеш лише спостерігати, бо далі ти пройти не зможеш. Я намагався. На цьому подорож і закінчується.                                                                                             

Це змусило мене посміхнутися. Зараз я навіть не знала, що сказати, адже це було так неймовірно. Я навіть уявити не могла, що таке і справді можливо.                                                                              

- Знаєш, часто хлопці кажуть, що готові кинути до ніг своєї коханої цілий світ. Я ж готовий подарувати тобі всі тридцять п'ять. - посміхнувся Аларік. - Аби ти лише завжди посміхалася.