Амаранта

Я сиділа перед дзеркалом, прислухаючись до звуків, що лунали з іншого кінця кімнати. Всі ці звуки — легкий шелест тканин, тихі кроки по мармурових підлогах — ніби стали частиною мого світу. Але зараз мій погляд був прив'язаний до власного відображення.

Мої чорні, як ніч, волосся падали до плечей, створюючи довгі лінії, які майже зливались із темрявою, що панувала у кімнаті. Це був мій вигляд, вигляд Рейвенпортів, вигляд, який я завжди намагалася прийняти, хоч і не відчувала себе в ньому повною мірою. Я, мабуть, була не зовсім схожою на своїх родичів, хоча й обирала носити це ім’я з гордістю.

Чорне волосся, наче у батька, було єдиною очевидною рисою, що мені дісталася від нього. Але найголовніше — очі. Вони червоні. Вони не були такими, як у решти Рейвенпортів, і це завжди змушувало мене почуватися трохи чужою. У них було дещо більше, ніж просто фізична подібність до родини. Це була частина того, чим я стала після перетворення.

Задоволено посміхнувшись собі у дзеркало, я повертала голову, і в цей момент почувся тихий звук, коли хтось наближався ззаду. Я відчула це ще до того, як побачила Тоні, що стояв за мною. Його присутність була така природна для мене, і все, що я хотіла, це відчути себе близькою до нього, відчути ту стабільність, яку він мені дарував.

Тоні, з його незвичною спокійною силою, підійшов і сів поруч, поцілувавши мене в шию. Я б просто засміялася, якби не знала, що кожен такий жест від нього — це не просто спроба підійти ближче. Він вмів впевнено заспокоїти мене.

- Ти все ще думаєш про це? - його голос був тихим, але він промовляв серйозно. - Ти дійсно хочеш повернутися на Землю? Я не заперечую, звісно, але чому?

Я позирала на нього у дзеркало, але відчула, як серце прискорює свій ритм від його питань. Мій погляд трохи сумнівався, але я не могла цього зізнатися. Я намагалася бути сильною, прагнула більше зрозуміти, чому я відчуваю таку тривогу і бажання повернутися.

- Ми повинні це зробити, Тоні. Там є речі, які можуть нам допомогти, якщо ми хочемо отримати справжні відповіді на те, що сталося зі мною, і як я можу далі використовувати свою силу, - я заплющила очі, згадавши всі ті книги в архіві, і то почуття неспокою, яке я відчувала від самого початку. - І ще... Я не можу дивитися, як Ілларія страждає через Аларіка. Я бачила її біль, і я не можу просто залишити її в такому стані.

Тоні був готовий підтримати мене у будь-якому рішенні, але я знала, що на його обличчі досі залишався тривожний вираз. Він мав свої побоювання. Як вампір, він пережив немало, але інстинктивно він намагався захистити мене від того, що мало б бути моїм шляхом.

- Ей, - його руки обережно взяли мене за плечі і посадили до себе на коліна. - Я хочу, щоб ти знала... що, незважаючи на все, я завжди буду поруч з тобою. За будь-яких обставин. Я пройду через це разом із тобою.

Його слова допомогли, хоч і не змогли повністю стерти мої страхи. Але я відчула, як він розвіює мої тривоги. Він був моєю опорою, моїм тихим героєм у цьому світі хаосу, і я знала, що для нього важливо, щоб я була в безпеці. В його очах я бачила відданість і рішучість, і це було саме те, що я потребувала.

Я посміхнулася і поцілувала його, намагаючись залишити всі сумніви позаду. Мені важливо було бути поруч із ним, незважаючи на те, що попереду нас чекають небезпечні випробування. Адже я не могла б жити без нього.