Амаранта

Я сиділа перед дзеркалом, поправляючи своє волосся. Воно в мене було довгим та чорним, ніби крило ворона. Ще й прямим. Пам'ятаю, що в дитинстві мені деякі люди заздрили, адже я мала такі від природи, а їм доводилося довго за ними доглядати. Чомусь мені завжди здавалося, що я зовсім не схожа на своїх родичів. Принаймні на тих, що я пам'ятаю. Навіть Ілларія успадкувала світле волосся Рейвенпортів. Та, як виявилося, такий колір був лише в старших поколінь. Але ж батько та його брат були схожі на свого батька, який теж мав чорне волосся. От і я була повною копією Реджинальда, що не виникало сумнівів чи я його донька. Лише очі зараз червоні. Так, це головна відмінність від інших. Хоча вдень вони стають звичайними, нагадуючи, що я не завжди була вампіром.

Ззаду підійшов Тоні, повільно присідаючи поряд та цілуючи мене в шию. От він знає мої слабкості, а тому вміло ними користується. Напевно я ніколи до цього не звикну. До його близькості та підтримки, якої я завжди так прагнула отримати. Та зараз вона в мене є. А я довгий час відмовлялася від нього, не зізнаючись собі, що насправді кохаю цього хлопця. Поряд з ним я могла відчувати себе в безпеці та бути тендітною дівчиною. Мені цього ніколи не вистачало. Поряд з Тоні я була собою. 

- Ти впевнена, що хочеш повернутися на Землю? - спитав Тоні. - Ніхто і слова не скаже, якщо ми залишимося тут, адже всі знають твою історію. 

- Ми маємо це зробити. До того ж в архіві є досить багато корисних книг. Можуть знадобитися у майбутньому. Я зможу більше дізнатися про свою силу та якось її контролювати. - але він ніби чекав від мене ще щось. - Я хочу допомогти Ілларії повернути Аларіка. Я знаю, що вона по-справжньому кохає його. І я бачу, як вона страждає. Просто варто лише уявити себе на її місці... Якби я втратила тебе... Я б навіть не задумувалася і просто послідувала за будь-яким шансом на порятунок. 

- Ей, - він обережно посадив мене до себе на коліна. - Мені понад шістсот років. Повір, в цьому світі не багато речей, які можуть в мене вбити. Тим паче коли я маю такий стимул до життя. Так що за це можеш точно не хвилюватися.

Я ж лише посміхнулася та поцілувала його. Він мав рацію, проте такі думки все ж з'являлися в моїй голові. І я не хочу, аби колись це сталося. Все ж навіть безсмертний вампір, який живе на світі не одне століття, може померти...