Глава 10

Сьогодні навіть сама погода прощалася з Аларіком. Не хотілося ні посміхатися, ні навіть жити. Небо плакало так само як і ми. І це добре, адже ясна погода виглядало б як насмішка над нашою втратою. Його більше немає, та я досі не можу повірити в це. Так безглуздо ми витратили стільки часу на пусті образи. І Аларік так і не дізнався, що насправді я його кохаю досі. А ці ж почуття були точно взаємні. Він потрібен був мені, але хлопця більше немає. Я вважала, що вампіри не помирають. Та помилялася. Я починала ненавидіти себе, адже я так і не змогла тоді переступии через свою гордість та пробачити його. Можливо все би склалося інакше. Та тепер вже немає сенсу про це говорити. Чомусь відчувала, що він ще живий...                                                                                                            

Але всі докази говорили зовсім про інше. Аларік ніяк не міг вижити, до того ж його тіла немає. Якби було, то я б могла використати свою магію чи щось вигадали б інше. Однак немає ніякого шансу на його повернення. Я втратила хлопця, якого кохала понад усе. Хлопця, від якого сама добровільно відмовилася лише через власну гордість. А коли хотіла все виправити - стало занадто пізно. Я втратила велику частину себе. І тепер вже нічого не можливо повернути. Я залишилася тут одна, і ж ніколи не буде так, як раніше.                                                                                                                

Сліз більше не було, адже вони закінчилися, залишивши по собі лише порожнечу. Я була абсолютно виснаженою зсередини та нічого не хотіла. Істерику замінила апатія до всього, що відбувалося навколо. Хотілося просто зникнути, аби більше ніколи й нічого не відчувати. А от Амелія просто не могла стриматися. Вона кричала та плакала, бо сьогодні втратила рідну людину, яка колись повернула її додому. Вони були дуже близькими, ніби рідні брат та сестра. Інколи я навіть заздрила їх стосункам. Тут зібралися всі, для кого він був важливим. Джейкоб та Зоріна, Амелія та Зак, а ще всі наші одногрупники та знайомі. От тільки шкода, що він цього всього не бачить. Аларіку би сподобалося.                                                                                                                                                  

Але я все одно не вірю, що він помер. Я ніби відчуваю це. Якась частина мене продовжує вірити. І поки я житиму, то ніколи не покину спроб відшукати його. Реджинальд теж був впевнений, що його донька вижила, і вона віднайшла шлях додому. Значить, впораюся і я. Я маю це зробити заради Аларіка, адже він би вчинив так само...