Глава 10

Сьогодні навіть сама погода прощалася з Аларіком. Хмари низько нависли над землею, немов небо схилилося в скорботі. Дощ не просто йшов — він лив стіною, крапля за краплею вимиваючи біль із повітря, але не з наших сердець. Волога просочила одяг, прилипала до шкіри, та ми стояли нерухомо, ніби втратили здатність рухатись. Не хотілося ні посміхатися, ні говорити, ні навіть жити. Все здавалося зайвим і фальшивим у цьому новому світі, де його більше не було.

Небо плакало разом із нами. І це було єдине, що здавалося правильним у цю мить. Ясна погода виглядала б як знущання. Яскраве сонце — як ніж у спину. Адже як можна світитися, коли наш світ згас?

Його більше немає, але я досі не можу повірити в це. Кожна клітина мого тіла кричить, що це неправда. Що він десь поруч, просто ми ще не знайшли його. Що він не міг зникнути просто так. Що магія — навіть така зла і підступна, як ця — не може забрати його назавжди. Але я бачила це. Своїми очима. Його зникнення. Його тіло, яке перетворилося на туман, немов саме життя вирвалося з нього й зникло у порожнечі.

Так безглуздо ми витратили стільки часу на порожні образи, на мовчання, на відвертання поглядів. І тепер я навіть не можу сказати, що він дізнався правду. Аларік так і не почув від мене, що я досі кохаю його. Не дізнався, що попри все, попри гнів і образи, мої почуття ніколи не згасли. Вони просто заховалися глибоко всередині, мов тліючий жар, і я боялася доторкнутися до них, аби не обпектися знову.

Але він був потрібен мені. Його слова, його погляд, його мовчання — усе мало сенс, коли він був поряд. А тепер — порожнеча. І нестерпний біль, який роздирає груди. Я ж думала, що вампіри не помирають. Вони ж безсмертні, чи не так? Принаймні так нам казали. А тепер… я знаю, що це неправда. Вони теж крихкі. І навіть ті, кого вважають невразливими, можуть згаснути, як полум’я на вітрі.

Я починала ненавидіти себе. За те, що тоді не змогла пробачити. Що не зробила перший крок. Що гордість виявилась для мене важливішою за кохання. Можливо, все би склалося інакше, якби я просто сказала: «Пробач.» Але тепер це вже не має значення. Занадто пізно.

І все ж... я відчувала, що він ще живий. Щось усередині мене, десь глибоко під всіма шарами болю й логіки, наполягало: «Це ще не кінець.» Та реальність була невблаганна. Усі докази говорили про протилежне. Аларік не міг вижити. Не після такого. Не після тієї магії, яка його охопила, не після тієї крові, що проступила крізь одяг.

І, найголовніше, — не залишилось тіла. Якби воно було, я б могла щось зробити. Використати магію, спробувати зупинити смерть, вигадати інший шлях… але нічого не лишилося. Ні тіла, ні духу. Ні навіть сліду.

Я втратила хлопця, якого кохала понад усе. І втратила його з власної вини. Я сама колись відійшла, добровільно, бо не могла впоратися з образою. А коли наважилася повернутись, зробити перший крок — уже було пізно. Доля вирішила за мене. Я втратила не просто коханого — я втратила себе. Бо з його зникненням щось зламалося всередині, і тепер там лишилася тільки холодна порожнеча.

Сльози більше не текли. Вони закінчилися ще вчора. Їх було так багато, що тепер залишилася тільки суха тиша. Тиша в серці, тиша в душі. Я була виснаженою зсередини, мов випалена земля після бурі. Нічого не хотіла. І навіть біль здавався далеким — усе накривала апатія, безжальна і важка, як ніч.

Хотілося просто зникнути. Розчинитися у цьому тумані, який ще не до кінця розвіявся над місцем його зникнення. Не відчувати, не думати, не пам’ятати. Просто забути все, стерти себе з цього світу.

Амелія не могла стриматись. Вона кричала й плакала так, що її голос розривав повітря. Її ридання були наче вогонь — сирі, щирі, живі. Вона втратила не просто товариша. Аларік був для неї тим, хто колись витягнув її з темряви. Він був як старший брат, той, хто міг сказати правду, не зрадивши, хто завжди тримав за руку, коли все валилося.

Я іноді заздрила їхній близькості. Їхній легкості спілкування. Їхньому взаємному розумінню. Тепер Амелія втратила частину себе — так само, як і я. Ми всі втратили. І, здається, ніхто не в змозі це пережити.

На галявині зібралися всі. Джейкоб і Зоріна, Амелія і Зак, наші одногрупники, вчителі, навіть ті, кого ми давно не бачили. Всі, для кого він мав значення. І всі мовчали. Не було промов. Не було заклинань. Лише мовчання. Глухе, важке, мов могильний камінь. Я уявляла, якби він міг побачити це… Йому би сподобалося. Можливо, він би сказав щось саркастичне, посміхнувся тим своїм дивним, ледь кривим усміхом. Але він цього не побачить. Уже не побачить.

І все ж... я не вірю. Не можу. Щось шепоче мені, що він десь поруч. Що він живий. Я відчуваю це. Як відлуння його присутності, що ще бринить у повітрі. Якась частина мене вперто не здається. І поки я дихаю, я не відмовлюся від надії. Не покину спроб знайти його. Поки є хоч крихта шансу — я йтиму.

Реджинальд теж вірив. Вірив, що його донька не померла, навіть коли всі казали інше. Він чекав — і дочекалася. І вона повернулася. Якщо він зміг — значить, і я зможу. Я маю знайти його. Для себе. Для нас. Для нього.

Бо я знаю: якби все було навпаки — він зробив би те саме. Він шукав би мене, навіть якби довелося пройти через усе пекло. Тому я не здамся. Не зупинюся. Навіть якщо весь світ скаже, що це кінець — я віритиму, що це тільки початок.