Глава 8

Я навіть не помітила, як мої повіки повільно опустилися, здавалося, що це сталося саме по собі — мимовільний порятунок від того пекельного тиску страху, що безжально стискав груди, не даючи дихати. Світ навколо наче завмер, ліс, що переді мною розкинувся, здавався непроникною стіною, кам'яною глухотою — темна зелень гілок, що схилялися ніби в мовчазному забороні. Я відчула, ніби сама природа стоїть на сторожі, ніби хоче не пустити мене в це місце, яке ховає в собі щось страшніше за всі мої жахи.

Пахощі хвої і сирої землі наповнювали повітря, а слабкий шелест листя здався мені шепотом, що попереджає — тут панує сила, яку не так просто зрозуміти, а тим паче — подолати. Всі інші йшли вперед без вагань, їхні кроки звучали чітко і впевнено, очі горіли палаючою рішучістю — наче полум’я, яке не гасне, не піддається ні вітру, ні темряві. А я стояла на місці, наче заклята, не знаючи, куди рухатися. Відчуття невідомості було таким гострим, що здавалося, вона сама нависає над моєю головою, і кожен наступний крок — це стрибок у прірву без страховки.

Я боялася, що цей ліс — не просто місце, а живий, розумний організм, який розпізнає кожного, хто ступає на його землю. Чи прийме він мене? Чи не відштовхне, не відкине, як чужинку, недосвідчену і не гідну цього древнього простору? Я трималася на межі між надією і відчаєм. Мене мучила думка, що мене можуть відторгнути, як тінь, яка не заслуговує світла, як ніч, яка боїться ранку.

Але ось я відчула це — тонку нитку зв’язку, що з’єднала мене з лісом. Немов сама земля під ногами підказала: «Ти вже тут. Ти пройшла». Я розплющила очі, і переді мною відкрився дивний світ — знайомий і водночас чужий. Все змінилося, а одночасно залишалося незмінним.

Я пройшла перевірку. Я — воїн. Слова, що лунали в моїй голові, здавалося, були смішними й абсурдними, бо я ніколи не відчувала себе сильною, мужньою чи гідною. Але зараз думати про це було ніколи — треба було йти вперед, крок за кроком.

Спогади прорвалися крізь туман, мов спалахи світла в темряві: як колись Дарсана казала мені, що справжній воїн — це не лише навички чи фізична сила. Справжній воїн — це характер, сміливість, внутрішній вогонь, що не згасає навіть у найтемніші часи. Ці якості не навчиш за один день. Вони народжуються крізь біль, втрати, крізь невпинну боротьбу і віру, що ти можеш стати кращим.

Я повільно окинула поглядом навколо, помічаючи, що не лише я з тривогою вдивляюсь у тінь дерев і м’який морок між гіллям. Інші теж насторожено, уважно спостерігали, наче намагаючись прочитати таємні знаки, уловити найменший рух у цьому живому лабіринті.

— Дивно, — тихо прошепотіла Емі, відволікаючи мене від власних думок. — Тут зовсім не так, як минулий раз. Не пам’ятаю, щоб тоді дерева були такими високими й густими.

Її слова, мов тонкий дзвін, розрізали тишу лісу, оголивши вразливість усієї нашої місії. Людміла, з її спокійним і впевненим голосом, ніби сама природа говорила крізь неї, пояснила.

— Магія цього лісу — живе дихання. Він постійно змінюється, - сказала жінка. –  Це ніби гра, яку він грає з тими, хто сюди приходить. Плутає сліди, змінює шляхи, щоб відлякати непрошених гостей з недобрими намірами.

Її слова лунали, наче заклинання, і я відчувала, що вона сама стала частиною цього магічного простору — не просто мудрою жінкою, а живим втіленням лісової сили. Зак підсумував.

— Те дерево, що ми шукаємо, тепер буде зовсім інакшим, - він подивився на Емі. – Ліс не дозволить нам знайти його так просто.

Для мене ж усе було новим, не знала я минулих версій, але відчуття, ніби ми ходимо по колу, тягло вниз. Пейзаж ніколи не змінювався кардинально, і це породжувало сумніви у правильності шляху. Лише тонка нитка інтуїції, а може, і безпідставна надія, штовхали мене вперед.

Я кинула погляд на Аларіка. Він ішов попереду, голову опустивши, ніби намагаючись сховатися від світу. Я знала: це не просто втома. У ньому точилася запекла внутрішня боротьба, куди глибша за те, що бачили ми всі. Демон, що засів у його душі, не відступав без бою. Не знаю, що спонукало мене, але я простягнула руку і взяла його за кисть. Його долоня була холодною, трохи тремтяча, але міцно стиснула мою у відповідь.

— Ти знову забув про мою погрозу? — прошипів він, поглядом ніби хотів спалити мене до тла. — Я можу вбити тебе одним рухом. Навіщо торкаєшся?

Я не відступила. Мій голос звучав трохи жартівливо, мов посмішка, яка сама собі здавалася безглуздою, але яка в той момент була справжнім щитом.

— Ти зараз слабкий, а навколо воїни, і я не боюся, - посміхнулась я. – А ти — не той, хто наважиться завдати мені болю. Аларік тебе не дозволить. І, крім того, я люблю тебе випробовувати.

Він мовчки тримав мою руку. Чи справді розслабився? Я побачила в його очах той знайомий теплий блиск — ознаку спорідненості, дружби і довіри, але не могла сказати, чи надовго.

Ми йшли далі в мовчанні, поки ліс не розступився, відкривши перед нами невелику галявину. Вона була затишною, мов прихисток у гігантських обіймах природи, що давала нам ковток свіжого повітря після невидимого тягаря.

Тихо тік струмок — кришталево чистий, холодний, зі співом води, що наче заспокоював і обігрівав водночас. Посеред галявини стояло величне дерево — висока, розлога верба, ніби ввібрала в себе мудрість і спокій століть.

Саме це було те дерево, що зберігало в собі медальйон — ключ до повернення брата. Його гілки легко тремтіли від легкого дотику вітру, кора світилася теплом і силою. Навколо повітря наповнювалося аурою древньої магії — живої, свідомої, що охороняла це місце. Навіть Людмілу, що прожила шістсот років і стала свідком незліченних див, це вразило. Вона тихо промовила.

— Як змусити Аларіка підійти до дерева? – запитала вона. – Це буде найскладнішим завданням.

Вона не хотіла говорити це гучно — боялася, що він почує, а сама добре розуміла, якою потужною була сила цього місця. Та Аларік не здавався.

— Я піду сам, — тихо сказав він, у голосі відчувалась і рішучість, і внутрішня боротьба. — Не втечу. Я ще тримаю його під контролем.