Глава 7

Нам не залишалося іншого вибору — ми мусили спробувати ідею з медальйоном. Я навіть не могла сказати точно, скільки в нас часу залишалося. Кожна хвилина, що безповоротно спливала, забирала частинку надії повернути Аларіка назад — живого, справжнього, не скаліченого тим моторошним демоном.

Після того жахливого випадку у в’язниці, коли я бачила його не самим собою, а чужим, ніби підкореним і зламаним, мене переповнювало відчайдушне бажання — зробити будь-що, лише б повернути справжнього Аларіка. Він був не просто хлопцем, він був нашою опорою, серцем, що підтримує кожного з нас. Без нього все навколо ставало крихким, як тонке скло, готове розбитися від найменшого дотику.

Той демон не казав напівправди. Його слова лякали — він справді хотів підкорити собі весь світ. І ніщо світле, ніщо добре не мало залишитися після нього, тільки попіл, руїни і темрява. Це була загроза, що не знала жалю.

Навіть Емі, моя найрішучіша і найсильніша подруга, нарешті погодилася на ризик. В її очах я бачила той самий вогонь, ту ж розпачливу рішучість, що і в собі. Здавалося, наші душі сплелися у цьому невидимому ланцюзі, що тримав нас разом попри страх. Але все ускладнилося однією обставиною — у ліс, де має відбутися ритуал, повинні увійти шестеро воїнів. Не просто сильних — перевірених, загартованих жахами і битвами, готових зустріти смерть лицем до лиця.

Звісно, першим двом місцям належали Емі і Зак — вони були найкращими, найнадійнішими в бою. Людміла, мудра і спокійна, йшла з ними, мовчазна сила, що обіцяла підтримку і захист у найтемніші години. Я думала, що останні дві позиції займуть Тоні і Амаранта — у них була необхідна підготовка. Амаранта не вагаючись погодилася, її очі палахкотіли рішучістю, але Тоні... Він мене здивував.

Він майже не вмів битися — і це нікого не турбувало. Його сила була в магії. За шістсот років він відшліфував її до досконалості, його знання і вміння не поступалися навіть легендарному Джейкобу Драгоміру. Але бойових мистецтв він так і не освоїв — його рухи були більше оборонними, ніж наступальними, наче магія сама була його щитом і мечем. Тоні залишився охоронцем Хейвенберда — нашої твердині, нашого дому. Можливо, варто було взяти Зоріну, але вона була потрібна в Валорії, і у випадку чого на неї завжди міг покластися Тоні.

І тоді пролунало рішення, яке я ледве могла прийняти — мене теж взяли. Я дивилася на них, не розуміючи, чому саме я? Я — та, хто не навчалася бойовим мистецтвам, хто ледь могла володіти магією в порівнянні з іншими. Чому саме я? Це здавалося смішним, навіть абсурдним. Але мої сумніви були не почуті. Вони бачили в мені більше, ніж просто аматора — вони бачили частину нашої спільної боротьби, частину надії. Моє серце билось у грудях не просто як страх, а як обіцянка зробити все, що потрібно.

Анастасія зачарувала браслет, який повністю блокував магію Аларіка. Це було необхідно — аби він не міг втекти чи завдати шкоди іншим, поки ми не розв’яжемо цей клубок. Бачити його таким — зламаним, замкненим у кайданах, було боляче, неначе в моє серце встромлювали тисячі голок. Але це було заради нього. За цей біль треба було триматися. Терпіння — ось що залишалося. Трохи терпіння — і все налагодиться.

Амелія досі не отримала жодного видіння стосовно цього ритуалу. Це лякало її найбільше. Вона відчувала, як темрява нависає, і її серце билося швидко, наче перед грозою. Але Зак був поруч — тихий, розважливий, як скеля посеред шторму. Він заспокоював її, запевняв, що все буде добре, і його слова були як ковток свіжого повітря в цій задушливій темряві. Його підтримка була справжньою опорою, якою відчували кожен з нас.

А от мені було найважче. Я не знала, як магія лісу відреагує на мене — на когось, кого вона може вважати недостойним зватися воїном. Чи прийме мене вона? Чи відштовхне? Я не воїн, це правда. Але я мусила це зробити. Заради Аларіка, заради нашого майбутнього.

Всі вже переступили межу, ступили в невідомість. А я стояла на порозі, вагаючись, тягнучись за останньою краплиною віри і надії. Відчуваючи холод страху, що проникав у кістки, я глибоко вдихнула, зібравши всю сміливість, що залишилася. І зробила крок. Крок у темряву, у невідомість, у вирішальний бій за життя і душу коханого.